9

***Лінель***

Іноді ми приймаємо дурні рішення. Іноді? Та я майстер спорту з придуркуватих рішень.

Бігти лісом, висолопивши язика, мов скажена собака, — ото де рівень. А ще ж позаду демон і ельф. І чого вони за мене вчепилися? Нехай би й далі один одному морди товкли. Егоїсти пришелепкуваті!

Забіг мене, якщо чесно, втомив. Хотілося плюнути на все й, прихилившись до найближчого дерева, віддихатися. Ковтнути бодай краплю повітря.

А хіба ж можна?

Позаду переслідувачі, що й не думали здаватися. Навіть із цього влаштували змагання.

— Йди сюди, — переді мною вигулькнула молодиця з довгим, аж до п’ят, блакитним волоссям. Махаючи рукою, вона кивала на озерце.

Отже, мені на поміч прийшла водяниця. Значить, не все так погано.

Я шуснула за вродливою дівчиною до води. Ох і дивина… Як я відразу не помітила це озеро? А, можливо, воно було приховано магією? Це ж рідний дім водяниці, то чого б вона залишала його видимим для чужинців?

— Вони не знайдуть тебе тут, — повідомила дівчина, мов почула мої думки.

Ми стояли на бережку, а попереду поблискувала водна поверхня, купаючись у лагідних сонячних променях. Ласкавий вітерець дарував мені свої теплі поцілунки. Тріпотів волосся ніжним подихом.

— Як же тут гарно, — мрійливо промовила я, забувши про все на світі. — Спокійно, тихо… Навіть дихати легше.

— Ага, — погодилася рятівниця. — Залишайся скільки забажаєш.

Я зітхнула.

— Хотілося б, але там мій компаньйон, — кивнула собі за спину.

— А ті… — дівчина завагалася, намагаючись підібрати слово.

— Притрушені, — я тихо гиготнула. — Хіба ж нормальні чоловіки бігатимуть за жінкою лісом? Проте питання риторичне, бо моя зведена сестра вийшла за такого ж прибацаного заміж.

— Наздогнав? — серйозно спитала водяниця.

— Можна й так сказати, — відповіла я ухильно. — Вона закохалася в нього… — замислено прошепотіла.

— А ти?

— Що я? — закліпавши, втупилася у вродливе білосніжне обличчя з легким рум’янцем.

— Кохаєш когось із них?

Не було потреби уточнювати, кого вона мала на увазі.

— Ні, — я з сумом хитнула головою, а потім квапливо змінила тему: — Як тебе звати? Мені з тобою так легко спілкуватися, наче ми знайомі все життя.

Так і було. Я вперше бачила дівчину, але вже відчувала до неї симпатію. Для мене це дивно.

Після зради коханого мені було важко комусь довіритися. Тільки принцу вдалося зі мною зблизитися. Але то через схожий біль і не настільки швидко, як це відбулося зараз.

— Я — Міра, — щиро посміхнувшись, дівчина протягнула мені долоньку.

— Лінель, — я легенько стисла тендітну руку.

Деякий час ми мовчали, насолоджуючись затишком навколишнього світу.

— А хочеш, я тобі допоможу? — спитала Міра, порушивши таємничу тишу.

— Як?

— Відволічу твоїх кавалерів, а ти повернешся додому й забереш свого компаньйона. Ну а там уже вирішиш, що робити далі.

Я замислилася. Ідея не погана.

— А ти не проти, якщо я трохи в тебе побуду? Бо один із цих «кавалерів» дуже настирний. П’ять років мене шукав і знову кинеться, мов гонча по сліду, — зазирнувши в бірюзові очі, я склала руки в благальному жесті. — У боргу не залишусь.

— Звісно, — дівчина швидко закивала. — Я завжди сама, а іноді так не вистачає звичайного спілкування. Знаєш, — вона довірливо понизила тон, — ніхто не хоче зі мною товаришувати. Всі вважають, що я зверхня, але це не так. Справа у моїй сором’язливості.

— Ех, мене теж дехто гадючкою вважав, — я зітхнула. — Насправді ж це лише вдало підібрана маска… одна із масок.

Мабуть, зустріч із Мірою була не випадковою. Доля?

Чомусь у думках сплив образ Фатума. Як він у компанії своїх вірних левів блукає світом, шукаючи мене. Знову…