5

***Лінель***

Деякий час пішов на з’ясування стосунків з одним вельми нахабнющим демоном. Дехто дуже помилився, подумавши, що зможе мною маніпулювати.

Не буду вдаватися в подробиці, а скажу лиш те, що до кожного чоловіка можна знайти підхід. Головне — правильно визначити ту саму точку, на яку необхідно натиснути.

У випадку фантика — це зацикленість на істинній парі, себто мені.

Але якщо чесно, то я просто наплела йому, що дам шанс. Однак за умови, що він не поводитиметься, мов злісний ревнивець.

Ну і довелося прибрехати. Я сказала, що принц страшний і товстий лежебока, на якого жодна жінка не погляне без огиди. Насправді ж усе було геть навпаки.

Повагавшись для годиться, демон відступив. Теж мені великий вирішувач.

Красномовно пхикнувши, я зібрала в клумочок сушені трави, суцвіття квітів і пилок з крил місячного метелика. Це все мені стане в нагоді, бо я вже давно планувала приготувати для королеви дещо особливе. Вона десь з тиждень просила в мене щось, що б надавало шкірі обличчя сяйва й водночас зволожувало.

У світі людей таке називають кремом. А я кличу мазючкою від Лінель.

Знову відволіклася…

Отож, квапливо зібравшись, я поспішила до палацу.

За тридцять хвилин уже була на місці. Озирнулася, оглядаючи кімнату, яку мені ласкаво виділили під цілительські справи, й задоволено посміхнулася.

Усередині пахло духмяними травами, що вже діяло заспокійливо. На відміну від власного будинку, де від учора панував хаос.

Як же добре, коли все на своїх місцях. Нічого й нікого зайвого. Тиша й гармонія.

Підійшовши до стола, я повільно провела кінчиками пальців уздовж ряду скляночок. Змела кілька пилинок зі стільниці й, підхопивши засохлу ромашку, змахнула нею, мов чарівною паличкою.

У двері тричі постукали.

— Так, — гукнула я, знаючи, кого зараз побачу.

— Лінні, — поріг переступив молодий чоловік у настільки чорному камзолі, що здавалося, ніби він поглинав усі яскраві барви. На манжетах зміїлися тонкі сріблясті лінії, вигідно відтіняючи темний відтінок вбрання.

— Кай, — я кивнула на знак привітання. — Щось трапилося? Ти викликав мене до палацу.

Молодий чоловік повільно, але впевнено наближався до мене. Плечі розправлені, спина рівна, постава воістину царська.

Кожен крок — наказ. Погляд — сила.

— Невдале тренування, — байдуже стенув плечима. — Потрібна твоя мазь… та, що знеболює, — квапливо додав.

Я окинула принца уважним поглядом. Не дуже схоже, що він відчував якийсь біль. Утім, як особа королівської крові, Кай умів його приховувати. Ніколи не показував слабкості.

— Звісно, — я рушила до однієї з шаф. Залізла на драбину й потягнулася за баночкою із золотавою кришкою. — Ох, і висо…

Не встигла договорити, як похитнулася. Замахала руками, наче птаха крилами, й… упала в обійми принца. Притиснута до твердих грудей, схвильовано закліпала очима.

І як тільки так швидко нагодився?

— Дякую, — мовила я, поспіхом звільняючись з рук молодого монарха. — Ось, — протягнула йому баночку, через яку потрапила в незручну ситуацію.

— Лінні, — чоловік заправив неслухняне пасмо чорного, мов ніч, волосся за вухо. Незважаючи на те, що воно сягало йому до лопаток, загальної картини не псувало. Кай виглядав мужнім. Випромінював приховану силу. — Допоможи.

Він зняв камзол, демонструючи мені загартоване в тренуваннях тіло. Тіні лягли на його м’язи, лагідно окреслюючи кожен вигин.

— Ем… занадто мало одягу, — пробелькотіла я, ховаючи очі.

— Припини, — Кай махнув рукою, сідаючи на стілець. — Просто не хочу замаститися.

Опанувавши себе, я стала позаду чоловіка.

— Де болить? — зачерпнувши кремоподібну пасту з баночки, спитала я.

— Права лопатка, — коротко відповів принц.

Я взялася до справи.

Обережно втираючи у шкіру мазь, спіймала себе на думці про Фатума. Мені чомусь стало цікаво, чи таке ж міцне у нього тіло?

Йойки-бойки! Ще цього не вистачало. Нащо мені знати таку інформацію? Демон не цікавить мене як чоловік, і це навряд чи коли-небудь зміниться.

— Лінні, — у роздуми увірвався голос Кая. — Чужинець у твоєму будинку. Хто він?

Ну звісно, Більбо про все йому розповів.

— Привид із минулого, — завагавшись у формулюванні, зрештою відповіла. — Все. Скоро тобі стане краще, — поспіхом перевівши тему, я поставила мазь на стіл.

Принц перехопив мою руку. Обережно тримав її, мов щось крихке. Але водночас не давав мені жодного шансу на звільнення.

— Якщо це привид з минулого, то чому він тут, у теперішньому? — темні очі шукали правди в моєму обличчі.

І що я могла відповісти йому на цілком логічне питання? Чи повинна була щось пояснювати?