3

***Лінель***

Тільки коли я замовкла, зрозуміла, яку дурницю бовкнула. Одна надія на те, що цей приборкувач левів не перевірятиме мої слова.

— Що ти щойно сказала?

Демон увіп’явся поглядом мені у вічі. Пальці міцніше стиснули тканину сукні, вчепившись у тіло, мов ті реп’яхи.

Відступати я не збиралася, тому старанно повторила брехню. Це я вміла чи не найкраще. Щоправда, давно не мала практики, але то вже не важливо. Головне — контролювати дихання й не відводити очей.

— Я розберуся з цим, — трохи заспокоївшись, повідомив чоловік. — Завтра. А нині вже пізно. Тому підготуй мені ліжко, а моїм друзям, — кивнув на левів, — лежанку.

Ох, і нахабна морда! Ліжко? Серйозно? А може, брудною ганчіркою по пиці — й до побачення?

— Фантику, а ви всі в Інферумі такі нахабні, чи ти в єдиному екземплярі? — не втримавшись, їдко спитала я. — З якого доброго дива ти тут спати зібрався?

— Можемо й не спати, — погляд демона ковзнув по моєму тілу. І, судячи з яскравого спалаху в очах та задоволеної посмішки, побачене йому сподобалося.

— Ми з тобою, — палець по черзі вказав на чоловіка, а потім на мене, — нічим «таким» займатися не будемо. Ні сьогодні, ні завтра, ні навіть якщо мине вічність. Я не буду з демоном! — закінчила свою пломінку промову, гордо здійнявши голову.

— Ми обов’язково повернемося до цього питання, але не сьогодні, — безкомпромісно й незворушно апелював самовпевнений фантик.

Мій рот автоматично відкрився, щоб кинути колюче зауваження. Але так і завмер у положенні «ґави-роззяви». І якби якась дурна мошка літала поруч, то точно б залетіла туди.

Лише ця думка й страх з’їсти мошку змусили мене закрити рота. Аж зуби клацнули.

— Ліжко, — нагадав демон, відійшовши від мене на кілька кроків.

— Фуррр, — запищав кірк, нагадуючи про себе.

Я кинула погляд у бік пухнастика. Той, як виявилося, часу дарма не гаяв. Устиг завести дружбу з левами. Одному навіть усівся на шию, вчепившись маленькими лапками в гриву відтінку темної смоли.

Що ж до лева — він лише задоволено мружився.

— Бруно, ти знайшов собі нового друга?

Фатум теж помітив товариську взаємодію наших улюбленців.

— Аррр… — якось лагідно гарикнув лев.

— Чудово, — пробурмотіла я. — Хоча б двері зачиніть, бо ще хтось припреться. А з мене досить гостей.

— Браво, ти чув свою господарку, — кинув чоловік іншому леву.

Звір зрозумів усе без пояснень. Підвівся на лапи й посунув до дверей. Зачинив їх і, як ні в чому не бувало, повернувся на місце. Щоправда, щось нерозбірливо гарикнув. Певно, звітував перед демониськом.

І тільки зараз до мене дійшов сенс сказаного.

— Припини фантазувати про наше спільне майбутнє. Я — не господарка твоїм левам, — резонно зауважила я, понуро потоптавшись до шафи.

— Квіточко, ти моя істинна, — знову запустив свою шарманку незваний гість. Він усівся на моє крісло-гойдалку, широко розвівши ноги, й пильно спостерігав за кожним моїм рухом. — Не я це вигадав. Все було визначено ще до нашого з тобою народження.

Я тримала в руках постільну білизну, подушку з лебединого пуху й ковдру. Однак, почувши слова Фатума, не стрималася й запустила все в нахабну пику. По черзі кинула простирадло, наволочку, ковдру й подушку. Остання, до речі, дісталася цілі. М’яко ляпнувши демоняку, вона на якийсь час перервала наш зоровий контакт.

— Яка ж ти гаряча! — вихопилося з вуст враженого чоловіка. — Квіточко, мені все важче стримувати себе.

Зі злістю видихнувши повітря, я мовчки обернулася й рушила до своєї кімнати. Зайвий раз провокувати цього збоченця не хотілося. Йому ж, що не скажи, все зводить до одного.

— Квіточко, — покликав Фатум. — На добраніч… — замовк, але зрештою додав: — Я щасливий бути тут. І нізащо не покину тебе. Я — твоя доля, твій Фатум.

З його вуст це пролунало, як клятва. На якусь мить мені навіть стало шкода демона. Та я швидко прогнала від себе сумніви. Не моя провина, що не кохаю.

Я нічого не обіцяла й не просила цього. І чим раніше він це зрозуміє, тим краще. Для нього ж.