2

***Лінель***

Фатум прийшов за мною. Не сам, а в компанії двох чорнющих левів. Їхня грива тріпотіла, мов тремтлива пітьма. Кожен крок звірів — грація й сила.

Демон ішов за ними. Плив, наче човен по тихих хвилях річки.

— Лінель, — голос чоловіка був твердим. Але там було ще щось — приховане, бентежне…

Я б хотіла відповісти йому. Чесне відьомське. Та щось усі слова кудись поділися. Немов їх викрали прямісінько з горла.

Не вигадавши нічого кращого, я бовкнула щось на кшталт: «Ум… ага…» — й шуснула назад до будинку. Гахнула дверима й вхопилася пальцями за ручку.

Так лопотіла, що забула про Фурчика. Моє помаранчеве диво лишилося по той бік дверей.

— Йойки-бойки! — вихопилося з рота.

Чудова новина — мова повернулася. Погана — не та, яка б хотілася.

Рвонувши на себе двері, я визирнула на подвір’я. Та так і застигла перед могутньою фігурою Фатума, що опинився прямісінько перед моїм носом.

У своєму чорному мундирі, де вправними руками майстрині було вишито золотих левів, чоловік виглядав аристократом із вишуканими манерами. Підтягнутий, плечі широкі, сам високий і статний. У ньому відчувалася сила та міць.

— Ем… мені пора спати, — ляпнула чергову дурницю, що навряд чи справила на демона враження.

— Нам слід поговорити, — безкомпромісно мовив той, заходячи всередину будинку.

Подумати тільки! Демон злегка штовхнув плечем двері, щоб ті розчинилися ширше, й, обійшовши мене, прослідкував до м’якої софи. Розмістився на ній, мов господар помешкання.

Деякий час зацікавлено розглядав усе навкруги, а потім його погляд спинився на мені.

— Я радий тебе бачити, — він поплескав місце поруч із собою.

Ви тільки подивіться на цього нахабу! Нещодавно прийшов, а вже поводить себе так, ніби гість тут я, а не він.

— Уже пізно для розмов, — почала я здалеку. — Приходь завтра, — прозоро натякаючи, щоб дехто ушивався.

На вустах чоловіка з’явилася крива посмішка. На диво, вона йому пасувала. Додавала умовних очків владності, яких у нього й так було вдосталь.

— Фуррр, — кірк пролопотів повз мене, махнувши лапкою левам.

Цей помаранчевий зрадник запрошував їх усередину. Бо, бачте, не відчув у них загрози. Як таке взагалі можливо? Я сплю?

— Це сон? — я не помітила, як промовила слова вголос. — Ущипніть мене.

— З радістю, — Фатум рвучко підвівся на ноги.

За якусь коротку мить я була притиснута до стіни демонською вагою.

— Відпусти мене, — злісно вигукнула до небажаного гостя.

— Не раніше, ніж зроблю те, що ти попросила.

Лукавий вогник запалав у кутиках очей, що нині нагадували чорні безодні. Не відводячи погляду, він ущипнув мене за… Тут потрібно зауважити, що дехто дуже погано вихований.

— Ай! — завищала я, коли загребущі пальці стиснули шкіру на моїй п’ятій точці. — Ти міг ущипнути будь-що. Чому саме це?!

Він знизав плечима.

— Ти — моя істинна, і мені дозволено торкатися тебе всюди, де тільки забажаю. І навіть…

— Ах ти ж демонський збоченець! — вихопилося з мого рота, а я сама підскочила, мов кенгуру. Дивуюсь, як ще стелю не вгатила головою. — Не смій! Не смій чіпати мене своїми лапами! — пищала так, що у самої позакладало вуха від цього шаленого крику.

— Квіточко, тобі доведеться звикати. Дружина не може цуратися свого чоловіка, — серйозно мовив демон.

Від здивування я гучно ковтнула слину. Аж плямкнула, наче кіт сметану.

— Тебе по дорозі не били… ем… по голові… мішком із цеглою? — видушила із себе питання, піднявши брову. — Яка дружина? Я не збираюся виходити за тебе. Тому чеши звідси й бажано назавжди, — погляд ковзнув до дверей, де сиділи леви.

— Я піду тільки з тобою, — він говорив упевнено. — Ти ж навіть не уявляєш, що я зараз хочу з тобою зробити. Але стримуюся, бо не бажаю нашкодити.

Потрібно було швидко щось вигадати, інакше ситуація могла повністю вийти з-під контролю.

Йойки-бойки! А хіба ще не вийшла?

Як на мене, вона ще й з ноги винесла ті двері, коли виходила.

— Фантику, чи як тебе там кличуть… — я вдала, ніби не пам’ятала його імені. — У мене вже є наречений, тож «аля-улю, я вас люблю».