Глава 33. Ліорен

Я їду до палацу з раннього ранку. Думки кружляють швидше за колеса карети: якщо Вікторія має жити тут — мені треба стати більше, ніж просто захисником. Мені потрібно стати королем. Інакше — навіть якщо її не знайдуть сьогодні, завтра чи через рік, наступної весни король знову збере дванадцять прибулих, і його влада стане вічною. Тоді вона ніколи не буде в безпеці: її магія виростатиме, вириватиметься, і кожен, хто здатен її відчути, стане загрозою.

Я червонію від власних думок: це самогубство — кинути виклик королю. Він наймогутніший з чаклунів, його сила — як давній вулкан. Але Вікторія сказала мені дивні слова: в ньому майже нема світла. Якби це правда — тоді шанс є. За давніми законами виклик може кинути лише чаклун і лише в дні, коли рік переходить у новий — коли час відкриває малі щілини між світами. Сьогодні — такий день. Сьогодні новий рік. Мій шанс стати монархом. Ні, шанс стати одруженим на моїй істинній.

У палаці панує свій ритм. Ворота відчиняються з важким скрипом, люди вбрані у святкові тоги — лише чоловіки. Це традиція: у дні переходу року в палаці збираються чоловіки, влаштовують ігри й бої, голосні, небезпечні, як щедрий напій. Жінки залишаються вдома — берегинями дверей та таємниць. У повітрі тремтить запах смаженого м’яса, пивного хмелю і тліючих брикетів — запах святкування.

Арена — вогняне серце сьогоднішнього дня. Я виходжу з палацу у великий двір — круглий, вистелений щільною глиною, з трибунами навколо, з прапорами, що зігнулися в легкому вітрі. Банні стяги в червоному і золоті, герб корони гордо підперезує їх. З шуму і гамору виринає гуркіт — крики, лемент, голоси, що підхоплюють ім’я когось у бою. На трибунах — лицарі з отими важкими мантіями, пахучі від шкіри та мастил, їхні рукостискання дзвенять, як зброя.

На арені — пари молодців уже змагаються: холодний метал мечів підчіплює повітря, кидки, гул ударів по щитах. Тут не лише клинки — є й ті, хто кличе силу: старі вогненосці кидають у повітря жаркі спалахи, з’ясовуючи межі дозволеного. Публіка женеться за дивом і за брутальною правдою: сила — це мірило гідності.

Я крокую крізь натовп, і погляди немов тягнуться до мене. Хтось впізнає: лорд Ліорен. Хтось шепоче — небезпечно, мов палиця над прірвою. Я відчуваю, як в мені жевріє енергія; не та, що палає сліпучо — а глибше, темніше джерело, що зосереджується в грудях, коли я думаю про неї. Серце б’ється швидше, але розум залишається крижаним.

Свято і правила — як старі друзі і старі вороги одночасно. Чаклун, що бажає кинути виклик, повинен оголосити це опівдні перед натовпом, при свідках, і лише в день переходу року. Це закон: виклик відкриває портал і породжує справедливу гру — місце, де боги дивляться людській відвазі у вічі. Я знаю, що робитиму: я скористаюся правом. Його ціна — життя, або трон. І якщо Бог бажає, то я отримаю те, що потрібно для неї.

Тут, на арені, життя має інший ритм: удари ближче, дихання гостріше, час стискається. Я проходжу між кількома групами глядачів: старі маги ковзають поглядом, нібито шукаючи в мені слабину чи силу; кавалеристи, що тільки що повернулися з полювання, сміються в вус; молоді співці співають про героїв, яких ніхто ще не бачив. На кількох майданчиках відбуваються імпровізовані бої: списи, палиці, кидки. На одному стенді б’ються два великі чоловіки — кожним ударом збурюючи пил, що здіймається до трибун.

Я підходжу ближче до арени-кола. Судді — сиві люди в чорних мантіях та з блідими очима — сидять під ширмою. Їхні жести спокійні, вони розуміють всю вагу ритуалу: сьогодні серед них може з’явитися той, хто кине виклик королю. Та ніхто не вірить, що це станеться. 

Кілька чоловіків уже підходять до центру, оголошуючи свої перемоги, їхні голоси покриті схвальними криками. Я бачу, як очі натовпу блимають перед новинами: хтось вже готується до заяви.

Я зупиняюся на розі арени, дихаю вологим повітрям, що пахне потом і металом, і відчуваю, як моя рука непомітно стискає невидиму нитку сили. Все, що я робив дотепер — підготовка. Краї моєї свідомості ніби злегка відчувають тонке відлуння часу — сьогодні вікно відкрито дужче, ніж у інші дні.

У голові — знову її обличчя: як вона спить поруч, як просить не відпускати, як дивиться мені у вічі і вірить. Я відчуваю, як рішення визріває: якщо я не кину виклик, її небезпека ніколи не припиниться. Якщо я кину — можливо, загину, але якщо переможу — отримаю королівську владу, захист, можливість змінити правила.

Герцоги і ватажки уже збираються ближче, обговорюючи між собою. Звук їхніх розмов розтікається, немов розпечений метал. Я проходжу повз бар’єри, і хтось звертається до мене з викликом: 

— Лорд Ліорене, чи не станеш ти з нами? — голос кричить, спонукальний, але я відчуваю, що він не про звичну битву. Моє серце стискається.

Я роблю ще один крок вперед, і земля під ногами здається твердішою. Люди починають відступати — як перед бурею. Миті — і це мить, коли вибір стає видимим: я вийду в центр і оголошу виклик королю. Якщо відмовлюся — покрокую назад до безпеки, назад до Вікторії, але з її долею на плечах як вічний ланцюг.

Я вдихаю, і повітря ніби наповнюється електрикою. На трибунах — шепіт. Хтось запалює свічку поруч із суддями — символ початку свята. І я ступаю у світло арени, поступово переводячи погляд з одного обличчя на інше: по тим, хто мене знає; по тим, хто боїться; по тим, хто ще не вірить. А тоді я бачу його. Еріана. Короля. Того, хто вбив мого батька. І хто вб’є кохану, якщо я відступлю. І впевненість стає сильнішою.

Переді мною — чисте коло глини, розігріте кроками і кров’ю. Я відчуваю погляд натовпу, і він не тисне — він підштовхує. І з цим тиском у грудях — з вирішеністю, що гіркіша за солодкість — я піднімаю руку, гучно й чітко промовляю:

— Я, лорд Ліорен, чаклун і васал корони, кидаю виклик Його Величності!

Крики затихають на мить — потім вибухають, як хвиля. Судді піднімають брови. Час ніби завмирає. Я відчуваю, як за мною стоїть Вікторія, навіть коли її не видно, і це дає мені силу, яку не може дати жоден трон.