Глава 32. Вікторія

Я цілую його так, наче від цього залежить усе — мій подих, моє серце, сама я. Його губи гарячі, трохи тремтять, ніби він теж не вірить, що це відбувається насправді. Навколо — тиша, тільки десь далеко потріскує вогонь у каміні, кидаючи на стіни теплі відблиски. А в мені — буря. Наче світ розколовся навпіл, і залишилися тільки ми двоє.

Його руки обережно ковзають по моїй спині, стискають так, ніби бояться відпустити. Я відчуваю, як у ньому росте тепло, світло, м’яке і живе — воно торкається мене, наповнює, наче від нього світиться навіть повітря між нами. Мені хочеться сміятися і плакати водночас. Так не буває. Не може бути настільки правильно, настільки справжньо.

Я відводжу погляд, але він торкається мого підборіддя й змушує знову дивитися на нього. Його очі — як ніч, у якій я більше не гублюся.

 — Не відпускай мене, — шепочу я. — Ніколи.

Він усміхається — трохи сумно, трохи ніжно.

 — Я все віддав би, якби ти лише залишилася, — каже тихо. — Зі мною.

 Він ковтає повітря, наче боїться вимовити наступні слова, але все ж каже:

 — Я був би найщасливішим чоловіком у світі, якби ти погодилася стати моєю дружиною. Герцогинею Вікторією.

У мене перехоплює подих. Світ ніби зупиняється — я чую, як б’ється його серце, як повільно проходить хвиля тепла по тілу.

 — Це була б для мене честь, — кажу я, ледве стримуючи сльози. — Але чи можу я жити у вашому світі, Ліорене?

Він повільно зітхає, його пальці м’яко торкаються мого обличчя, наче бояться зробити боляче.

 — Я не чув, щоб прибулі могли залишатися. Їх… завжди повертають. Або вони зникають самі.

 Його голос тремтить, і я чую страх — не за себе, за мене. Я кладу долоню йому на груди, де під пальцями пульсує серце.

 — Мені нема чого втрачати, — кажу я тихо. — Життя там — порожнє. Якщо доведеться ризикувати, я ризикну. Я хочу жити тут. З тобою.

Він завмирає, дивиться так, наче не може повірити. Потім нахиляє голову, торкається чолом мого чола. Його подих гарячий, майже пекучий.

 — Але король шукає тебе, — каже він нарешті. — Якщо він дізнається, хто ти…

Я усміхаюся крізь сльози.

 — То, може, ми втечемо? — кажу напівжартома, але в голосі чується розпач. — Або ти думаєш, я можу вічно ховатися?

Він дивиться на мене довго. У його погляді — і біль, і рішучість, і дивне, тихе тепло, яке гріє краще за будь-який вогонь.

 — Ні, — каже він нарешті. — Я не дозволю, щоб ти жила в страху.

 Він бере мою руку, його пальці обпікають, наче через цей дотик він передає мені частинку своєї сили.

 — Я зроблю все, аби тобі не довелося ховатися.

Я відчуваю, як у грудях розливається щось світле. Його слова — не просто обіцянка. Це клятва. І коли він знову нахиляється, щоб поцілувати мене, я знаю: якщо й існує дім — то він ось тут, у його обіймах.

Цей день ми проводимо разом. Без поспіху, без страху, без тіней, що зависли між нами раніше. Світ ніби зупиняється, дозволяючи нам просто бути.

Він сідає біля вікна, де крізь тонке скло пробивається сонце, малюючи на його шкірі золоті відблиски. Я розміщуюсь поруч, притуляюсь до нього щокою, і слухаю, як рівно б’ється його серце. Іноді він говорить — низько, спокійно, наче розповідає казку. Про своє дитинство, про навчання, про ті землі, які колись спадуть йому у спадок, якщо доля буде милосердна.

А я відповідаю — розповідаю про світ, де немає магії, де люди їздять у машинах, дивляться в блискучі екрани й не вірять ні у що, окрім себе.

Він слухає уважно, не перебиває, дивиться так, ніби намагається уявити мій світ, а потім тихо сміється:

— І ви живете без світла в серцях?

Я усміхаюся у відповідь:

— Ми просто звикли називати це по-іншому.

Між словами — дотики. Між дотиками — поцілунки. Ніжні, довгі, теплі, як шепіт вітру за вікном. Він проводить пальцями по моєму волоссю, по плечах, і я думаю, що навіть якщо цей день останній — я не шкодую. Бо вперше в житті мені не самотньо.

Я засинаю під вечір — в його обіймах, під пледом, коли сонце вже ховається за пагорбами.

І відчуваю, як у мені оселяється тиша. Така глибока, спокійна, майже священна.

А на світанку він приходить знову. Я прокидаюся від шелесту його кроків і бачу, як він стоїть біля ліжка. В очах — ніжність і тривога. Його обличчя спокійне, але я відчуваю — щось змінилося.

— Ліорене?.. — шепочу. — Що сталося?

Він усміхається ледь-ледь.

Сідає поруч, торкається моїх пальців, стискає їх.

— Я мушу йти, — каже він. — Але обіцяю: усе зроблю, щоб ми могли бути разом.

Я намагаюся щось сказати, але горло стискає, як від страху.

— Що… Що ти задумав? — питаю тихо.

— Сьогодні особливий день при дворі. Я маю план. Сподіваюся, він втілиться, — каже він.

— Це небезпечно? — питаю тихо.

— Все буде добре,— Ліорен ухиляється від питання, в отже це означає лише одне — він не хоче казати наскільки це небезпечно. Його голос твердий, упевнений, але в погляді — біль. — Повір мені, Вікторіє. Я повернуся.

Він нахиляється й торкається губами мого лоба.

Тривалий, майже урочистий поцілунок.

Наче прощання.

— Тільки не зникай, — шепочу я.

Він усміхається.

— Ти не віриш, як сильно я хочу повернутися.

І йде.

Його постать зникає за дверима, і в кімнаті стає тихо. Наче все світло, яке було тут, пішло разом із ним.

Я стою біля вікна, дивлюся, як сонце сходить над садом, і стискаю в руці ту саму брошку, що він мені подарував.

Вона тепла. Наче його серце ще десь поруч.

І я шепочу в порожнечу:

— Повернися. Будь ласка.