Глава 31. Ліорен

Я прокидаюся від різкого гуркоту. Стук у двері — не просто наполегливий, а владний, такий, що не залишає вибору. Віконце ще сіре від передсвітанкового світла, у кімнаті холодно. Вікторія одразу схоплюється, в очах тривога. Відправляю її ховатися в покоях, а сам іду подивитися, що забула варта монарха в моїх володіннях в таких час.

На порозі стоїть троє чоловіків у чорних плащах з королівським гербом. Їхній командир говорить рівним, беземоційним тоном:

— За наказом Його Величності ми повинні оглянути ваш дім.

— З якої причини? — питаю, але той лише опускає очі, ховаючись за сухою формальністю.

— Наказ не обговорюється, мілорде.

Слуга тремтячими руками відчиняє їм двері ширше. Вартові проходять коридором, торкаючись стін, перевіряючи кожен закуток, і зрештою прямують до тих дверей, які я боюся, щоб вони навіть побачили — до її покоїв.

Я йду за ними.

Вікторія стоїть біля вікна, бліда, наче тінь. Її очі зустрічаються з моїми, і я бачу там панічний страх.

— Що це має значити? — кажу я твердо, стаючи між нею і стражниками. — У цих покоях моя кузина. Леді де Парфьє. Чи вам не соромно вриватися до юної леді посеред ночі?

Командир робить крок уперед і дістає невеликий амулет, що світиться тьмяним синім.

— Це лише перевірка, — каже він. — Королівський указ. Ми маємо переконатися, що в замку немає прихованих носіїв магії.

Я стискаю кулаки. Знаю цей амулет — він реагує на силу, що живе всередині людини. Ним перевіряють молоденьких чаклунів. І якби він засвітився на Вікторії…

Світло м’яко ковзає по її постаті — і згасає. Жодної реакції. Ні іскорки, ні спалаху. Амулет мовчить.

Я помічаю брошку на її грудях — ту саму, яку подарував їй напередодні. Вона працює. 

— Бачите? — кажу різко. — Ви вдерлися до моїх покоїв і зганьбили себе марною підозрою. Забирайтеся.

Вони обмінюються поглядами, але мовчки відступають.

— Його Величність сам пояснить, — кидає командир на прощання. — Ми лише виконували наказ.

Коли двері за ними зачиняються, я з полегшенням видихаю. Потім одразу йду до Вікторії. Вона вся тремтить, наче пташка, що потрапила в пастку. Я беру її руки в свої.

— Вони щось підозрюють, — кажу тихо. — Я мушу відправити тебе назад, у твій світ. Це єдиний спосіб уберегти тебе. А поки завіса не відкрилася, я сховаю тебе. Десь далеко звідси. Де ніхто не подумає тебе шукати…

Вона заперечно хитає головою, сльози блищать у її очах.

— Я не хочу… 

— Не бійся. Ти будеш у безпеці, — кажу впевнено, але вона перериває мене. Майже кричить у відповідь:

— Ти мене не чуєш! Я не хочу!

— Не хочеш їхати звідси? — питаю обережно, бо не можу зрозуміти.

— Не хочу в свій світ, — стиха відповідає вона і зводить на мене очі, в яких сяйво всіх зірок на світі. — Ліорене, я… я можу залишитися? Тобто чи є шанс… що я зможу жити тут? Як тутешня. Як де Парфьє? Як… твоя істинна?

Я завмираю. Не очікував цього. На мить навіть здається, що це сон.

— Ти справді хочеш цього? — не впізнаю свого голосу. Надто схвильований.

Вона підходить ближче. Її голос тремтить, але впевнений:

— Там… у мене нікого немає. Я була самотня все життя. А тут… з тобою я відчуваю, що нарешті вдома.

Я не стримуюся. Відстань між нами зникає за мить. Її подих змішується з моїм. Я беру її обличчя в долоні й цілую — спочатку несміливо, потім — так, ніби втрачаю себе. Вона відповідає мені, і світ за вікном перестає існувати.

Лише ми двоє.

І це відчуття — як початок чогось, за що варто боротися навіть проти королівського наказу.