Глава 30. Вікторія

Я не сплю.

Ніч здається безкінечною — тихою, прозорою, немов час сам затамував подих. Поруч лежить Ліорен. Його подих рівний, спокійний, і на шкірі м’яко світиться світло — тепле, мов подих життя. Я дивлюся на нього, і мені здається, що все, що було колись, — просто сон.

Там, на землі, я ніколи не була щасливою.

Не мала нікого, хто був би поруч не з обов’язку, а з вибору. Не кохала. Мама померла, і більше ніхто не чекав мене вдома. Моє життя там було тихим, але холодним — без кольору, без сенсу.

А тут… є він.

Людина, яка ризикує заради мене життям. Яка бачить у мені щось більше, ніж помилку долі.

Я дивлюся, як у ньому росте світло, як воно повільно наповнює кімнату, стираючи темряву. І хочеться доторкнутися — провести пальцями по його волоссю, відчути тепло його шкіри, але я не смію. Я просто лежу поруч, слухаю його подих і намагаюся запам’ятати кожну мить.

А потім — різкий стукіт у двері.

Грубий, настирливий, такий, що від нього в мені все стискається. Я здригаюся. Ліорен одразу підводиться, світло ще пульсує на його шкірі, коли він кидає короткий погляд на мене.

— Хто там? — його голос спокійний, але в очах — напруга.

— Ваша світлість, — чується з-за дверей задиханий голос слуги. — Королівська варта. Вони вимагають негайно бачити вас.

Серце б’ється так голосно, що я ледь дихаю. Королівська варта.

Це не може бути випадково.

— Ліорене… — шепочу я, — що це означає?

Він швидко одягається, рухи точні, впевнені. Потім підходить до мене, торкається руки — коротко, але так, що по тілу проходить хвиля тепла.

— Іди у свої покої, — каже він тихо. — І не виходь. Що б не почула — нікого не впускай.

— Але… — я хочу заперечити, втримати, але він уже дивиться мені в очі, і цей погляд сильніший за будь-які слова.

— Прошу тебе.

Я киваю, і голос тоне в грудях.

Він відчиняє двері — і холод світанку зривається всередину разом із гулом кроків.

Я вибігаю в коридор, босонога, серце вистукує кожен крок. Дорога до моїх покоїв здається нескінченною. Кожна тінь — як погляд, кожен звук — як небезпека.

Нарешті я зачиняю за собою двері, клацає засув. Притуляюся до стіни, намагаюся дихати, але повітря не вистачає.

Мені страшно.

Так страшно, що хочеться стати невидимою, зникнути, стерти себе з цього світу.

І все, що я можу зараз — молитися, щоб він повернувся.

Щоб ці кроки за дверима — не були останніми, які я почула від нього.

Я стою біля дверей, не дихаю. Серце калатає десь у горлі, наче от-от розірветься.

Мовчання ріжеться навпіл криком вітру, що лізе крізь шпарини, і шелестом мого власного страху.

Я підходжу до вікна. Розсуваю важку завісу — обережно, щоб не скрипіла. І бачу. У дворі вже стоять королівські стражі. Блиск металу під ранковим небом ріже очі, червоні плащі мокнуть під дощем, але ніхто не рухається без наказу. Їх багато — принаймні два десятки.

На їхніх плечах — герб королівської варти. Вони не приходять просто так.

Я бачу, як один з них піднімає руку — і важкі ворота повільно відчиняються. Кроки. Упевнені, чіткі. Стук мечів об метал, тупіт чобіт по мармурових плитах.

Я відступаю від вікна, ідучи задом, аж поки не натрапляю спиною на стіну.

В повітрі — тривога. Вона жива, пульсує, стискає мене з усіх боків. Кроки все ближче. Я чую їх. Спочатку — на сходах, потім — у коридорі. Голоси низькі, уривчасті, командні. Хтось називає ім’я Ліорена. Я стискаю долоні, нігті впиваються в шкіру.

І раптом — вони тут. Прямо за моїми дверима. Тінь ковзає під порогом, чути, як хтось важко дихає. Металевий звук — хтось торкається руків’я меча.

Я завмираю, не смію навіть поворухнутися. Ніби якщо стану зовсім тихою — вони підуть. Але тиша розтягується, хвилина здається вічністю.

Я бачу, як дверна ручка ледь здригається. Моє серце майже зупиняється. Дерево рипить — і двері відчиняються.

Я завмираю. Переді мною — двоє стражів у чорних плащах із золотими гербами на грудях. Їхні обличчя приховані тінню, а руки лежать на руків’ях мечів. Від них тягне холодом заліза й небезпеки.

Я не можу навіть поворухнутися. Серце зупиняється. Усе тіло скувало.

А потім у дверях з’являється він. Ліорен. Він іде за ними — рівно, упевнено, наче не його оточила варта. Обличчя спокійне, але в очах блискає крижаний гнів. Його погляд — як клинок.

— Що це має значити? — його голос звучить низько, спокійно, але кожне слово вібрує силою. — У цих покоях моя кузина. Леді де Парфьє. Чи вам не соромно вриватися до юної леді посеред ночі?

Стражі обмінюються коротким поглядом. Один опускає очі, інший робить крок назад. Напруга у повітрі така густа, що здається, її можна торкнутися.

Я стою нерухомо, ледве дихаю. Ліорен підходить ближче, прикриває мене плечем, мов захищаючи. В його русі — непохитна впевненість, владність, якої я ніколи раніше не бачила.