Глава 29. Інтриги не стихають...

У палаці пізній вечір. Коридори стихають, слуги зникають у тінях, а свічки в високих канделябрах горять рівно, кидаючи на стіни золотисті відблиски. За вікнами — ніч, розмита дощем, важка й тиха.

У крилі, що належить принцесі Айлін, ще не сплять.

 Там лунають голоси — спершу стримані, потім різкі. Вогонь у каміні відбивається на її обличчі, яке зараз напружене, мов натягнута струна. Перед нею стоїть її чоловік, герцог Ріон Дамас. Його постать здається майже тінню серед мерехтливого світла.

— Ти помилився, — починає Айлін різко, не даючи йому навіть привітатися. — Леді Вікторія — саме та, за кого себе видає… Я навмисно запросила її сестру та весь день витратила на двох провінційок, і ні слова, нічого цікавого для твоєї версії.

Дамас хмикає, злегка підводячи брову. Він переконаний інакше: 

— Дивна вона якась… Я відчув це ще тоді, коли танцював з нею. Та й я не бачив цю Вікторію раніше, коли проїздом зупинявся в домі де Парфьє кілька років тому. 

— Можливо, ти просто не запам’ятав одну з багатьох дочок барона, — відповідає Айлін до нього, але Дамас не відступає. 

— Навряд чи. Впевнений, ця Вікторія — лиш коханка, прихована під чужим ім’ям. От лише він постарався, щоб її не викрили… Цікаво, навіщо він все це провернув?

Айлін зривається: її голос стає холодним й тихим одразу.

— Барон має багато дочок, Дамасе. Ти міг просто не помітити одну з них. Ти зайнятий дурницями. Якщо ми хочемо усунути Ліорена перш ніж він сядe на трон, треба діяти конкретніше — усунути його самого, а не відігравати громіздкі сцени через його протеже.

Дамас стискає кулаки, але каже спокійно:

— Ліорен — дуже сильний маг. Я ставив пастки, і жодна з них не спрацювала. Він ухиляється від моїх засідок, наче від тіні.

— Значить погані пастки ставив, — хмикає принцеса, сідаючи в крісло навпроти великого дзеркала. Взявши до рук гребінець, проводить ним по довгому хвилястому волоссю, розділяючи його на окремі локони.

— А що там твій батько? Ще довго протримається? Коли ти бачила його востаннє? — герцог Дамас відкидається на спинку дивану і зводить суворий погляд на дружину. Вона знизує плечима:

— Сьогодні ж і бачила. За нього не доводиться хвилюватися: могутній, як і завжди. Час ще є, Ріоне, та краще все ж не зволікати. Батько зараз зациклився на пошуку прибулої, яку чаклуни не знайшли у день полювання. В нього химерна ідея, що її переховує хтось з учасників полювання. 

— Он як? — Дамас задумується, і в його обличчі вимальовується інша ідея. 

— Божевілля! Кому вона треба? Всі знають, що прибулі небезпечні. Їх повертають додому і з кінцями.

— Сама то в це віриш? — на обличчі чоловіка з’являється усмішка. Він не страждає наявністю і чудово знає, як побудований це світ.

— А мені, якщо чесно, чхати на них. Хоч що би з ними робили, в мене є проблема важливіша. Я хочу корону! — в такі миті Айлін скидається не на ту розважливу дорослу жінку, якою її знають піддані, а на примхливе дівчисько. І саме таку її кохає Дамас. Він нахиляється трохи ближче, голос тихий, змальовує план, що звучить холодно й розраховано:

— А що як влаштувати пастку, видавши Вікторію за ту саму прибулу? — пропонує він. — Дати Ліорену шанс повстати — і в ту ж мить король може оголосити його зрадником. 

Айлін дивиться на нього із презирством:

— Вікторія проста, — відрізає Айлін, як відтинає зайве полотно. — Вона реально де Парфьє. Я бачила її сьогодні. Нічого містичного.

Дамас киває, але в голосі звучить рішучість:

— Це не так важливо. Головне — створити можливість. Дати Ліорену підставу виступити. Твій батько ненавидить Ліорена не менше, ніж ми. Далі він сам з ним розбереться.

Айлін глибоко зітхає, і в її очах — холодна рішучість.

— Усі ці інтриги — дурниці, Ріоне. Роби, що хочеш, — каже вона повільно. — А я зроблю по-своєму.

Вони мовчать хвилину, кожен занурений у власні плани. У повітрі зависає відчуття, ніби обидва грають у гру, де ставки — не просто влада, а життя людей і таємниці, які ще лише починають розкриватися.