Глава 28. Ліорен

Після зустрічі з Жаклін я розумію одне — ми зайшли надто далеко, щоб покладатися на випадок. Одного погляду якогось чарівника чи старого радника вистачить, аби все розкрилося. І тоді — Вікторії більше не буде.

Я стою біля вікна свого кабінету, вдивляючись у вечірнє місто за стінами палацу. Темні дахи, ліхтарі, далекі башти — усе нагадує шахівницю, на якій я поставив короля під загрозу. Тільки тепер — я сам цей король.

Рішення приходить швидко: потрібно знищити всі нитки, що ведуть до минулого Вікторії. Почати — з родини де Парфьє.

Дорога до маєтку довга. Осінній туман лежить низько над полями, і коні йдуть повільно. Я їду без супроводу — не хочу свідків. У голові болісно пульсує думка: кожен контакт із пам’яттю живої людини — це як прорізати тонку тканину реальності. Можна зробити це лише кілька разів, перш ніж вона порветься й забере тебе разом із собою.

Маєток зустрічає мене холодом і запахом старого каменю. Барон де Парфьє, сивий, але ще гордий чоловік, дивиться насторожено.

— Лорд Ліорен, — промовляє він. — Рідко ви нас відвідуєте.

— У мене прохання, — відповідаю я тихо. — Але спершу дозвольте побачити родину.

І тоді, один за одним, вони проходять переді мною. Старша тітка, двоюрідний брат, кузини, дівчинка-служниця, що грала з Жаклін у дитинстві… Я торкаюся їхніх свідомостей ледь відчутним дотиком — як пальці, що стирають написане крейдою. Насичую спогадами, що в їхньому домі жила ще одна дівчина, що мала ім’я Вікторія. Їх донька, сестра, вихованиця.

Кожен дотик залишає в мені порожнечу. Після кожного — біль у скронях, як від сотні ножів. Але я не можу зупинитись.

Коли сонце хилиться до заходу, я стою посеред порожньої зали. Свічки гаснуть самі, бо моя магія поглинає все світло. У дзеркалі на стіні я бачу своє відображення — очі світяться м’яким сріблом, а шкіра бліда, як у привида.

Я повертаюся в палац під ніч.

Вікторія зустрічає мене в коридорі, коли я ледь переступаю поріг. Вона блідне, коли бачить, як я тримаюся за стіну.

— Ліорене! Боже, що з тобою? — її голос тихий, але в ньому — справжній страх.

— Усе добре, — шепочу я, але це неправда. Кожен крок дається важко, тіло тремтить. Мені потрібно лише дістатися своєї кімнати.

Я майже не пам’ятаю, як опиняюся на ліжку. Вікторія йде за мною, не слухаючи заперечень. Сідає поруч.

— Ти блідий, як смерть, — каже вона. — Скажи, що сталося.

Я намагаюся віджартуватися, але голос зраджує.

— Я підчистив… усе. Усі вони тепер пам’ятають тебе. Барон, родичі, навіть служниця. Але за це… довелося заплатити.

— Ти виснажився? — її пальці торкаються мого чола.

— Трохи, — усміхаюся я, хоч біль у грудях розпирає. — Пройде.

— Не бреши мені, — шепоче вона. І в її голосі є щось, чого я не чув раніше — ніжність, розпач і злість водночас.

Вона нахиляється ближче, її рука торкається моєї щоки.

— Ти зробив це заради мене.

Я не відповідаю. Бо не можу — горло стискає. Вона дивиться просто в очі, і я раптом розумію, що весь цей час боявся не смерті, не викриття, а саме цього моменту.

— Віка… — тільки й прошепотів я.

Вона нахиляється до мене, торкається долонею моєї щоки, в тоді… цілує мене.

Ніжно, обережно, але з тією рішучістю, яку мають лише ті, хто вже втратив усе. Її губи пахнуть чаєм і тривогою, а мої руки самі знаходять її талію. На мить світ перестає існувати — немає палацу, інтриг, болю. Лише вона.

А коли вона відсторонюється, я бачу в її очах щось, що змушує мене забути навіть про біль у скронях.

— Тепер твоя черга відпочити, — каже вона тихо. — А я… залишуся поруч.

Я не заперечую. Бо вперше за довгий час — не хочу бути сам.