Глава 26. Ліорен

Я стою у портретній галереї, де навіть повітря здається застиглим між картинами й тінями минулих поколінь. Світло від високих вікон падає косо, торкаючись позолочених рам, але я майже не бачу цього блиску — мій погляд прикутий до одного портрета.

На полотні — чоловік у темно-синьому мундирі, з глибокими очима й печаткою втоми на обличчі. Мій батько. Принц Алларен.

Колись той самий погляд дивився на мене з теплом і довірою. А тепер — тільки з полотна, мертвим, невідворотним.

Я стискаю кулаки.

Вони казали, що він загинув у сутичці з повстанцями. Але я знаю. Це не було нещасним випадком.

Мої губи злегка рухаються, ледве чутно:

— Ти не загинув у бою, батьку. Тебе позбавили життя ті, кому ти довіряв найбільше.

Погляд мимоволі зупиняється на іншому портреті — молодого короля. Погляд зверху, самовпевнений, з тією ледь помітною усмішкою, яка приховує холодну байдужість.

Саме він. Я бачу це щоразу, коли дивлюся на його обличчя. Король убив тебе. І колись я доведу це.

З коридору долітає ледь чутний відгомін кроків. Швидких, легких — не військових. Я підводжу голову.

За мить у дверях з’являється молода дівчина. Тонка, у світлій сукні, з великими очима й тим самим золотавим відтінком волосся, який я пригадую…

Я шоковано завмираю, а тоді роблю крок навпроти:

— Жаклін?

Вона зупиняється, здивовано блимаючи.

— Так, лорд Ліорене. Я не думала, що вас зустріну тут.

Моє серце коротко завмирає. Востаннє я бачив її ще майже дитиною, непосидючою й допитливою, яка весь час ховалася за спину старшої сестри. А тепер переді мною стоїть витончена молода леді — чужа й водночас така знайома. Моя далека родичка. Та, чию сім'ю я обрав для прикриття моєї прибулої істинної.

— Що ти тут робиш? — запитую я, приховуючи напругу під рівним тоном.

— Мене… вибрали, — усміхається вона, легка, трохи зніяковіла. — Для принцеси Шарлотти. Я тепер її компаньйонка. Уявляєте? Це така честь! Я досі не можу повірити, що це правда.

Я дивлюся на неї довго, схвильовано. Компаньйонка принцеси… З якого дива? Для компаньйонок обирають багатих леді, доньок герцогів, графів. Не збіднілого барона. Отже, річ не в ній. Айлін щось підозрює? Чи Дамас? Чи може сам король?

Жаклін тим часом продовжує, не помічаючи тіні на моєму обличчі:

— А ще принцеса Айлін сама запросила мене на чаювання в сад. Каже, хоче познайомитися. Це така несподіванка!

Яка ж наша принцеса турботлива: зі всіма хоче познайомитися, всім встигає приділити час. Я відчуваю, як холод просочується крізь шкіру.

В листі вона обіцяла сюрприз… для кого саме? Для Вікторії чи для нас усіх? 

Мені потрібно діяти негайно.

За легендою, Вікторія — одна з дочок барона де Парфьє. Сестра Жаклін. Якщо дівчина не впізнає її, брехня розсиплеться.

А вона не впізнає. Як можна впізнати того, кого вперше бачиш?

Я роблю крок до неї, торкаюся плеча.

— Я радий за тебе, кузино, — кажу з легкою усмішкою, хоча всередині все стискається. — Ти заслужила цю честь.

Вона сміється, щиро, як дитина. І саме в цю мить я створюю контакт.

Мої пальці — місток для енергії. Ледь помітний імпульс магії проходить крізь шкіру, торкається її свідомості. Тонкий, точний, як нитка, що прошиває тканину пам’яті.

Образи, запахи, звуки — я обережно вплітаю у її спогади обличчя Вікторії. Тепер вона знає, що це її сестра. Що вони росли разом, що розлучилися, але залишилися близькими.

Хвиля чарів в’ється, поки не влягається.

Коли я відпускаю її, у вухах ще дзвенить тихе відлуння сили.

— Ти завжди була розумницею, — додаю я, ніби нічого не сталося.

Жаклін усміхається й легко киває.

— Дякую, лорде. Мені потрібно поспішати — принцеса чекає.

Вона йде, обертаючись на ходу, її сукня колише повітря, залишаючи за собою запах жасмину.

Коли двері за нею зачиняються, я проводжу долонею по обличчю.

— Нехай жоден маг не перетне тобі дорогу, — шепочу я сам до себе. — Хай не відчує сліду впливу.

Чари зникнуть за кілька годин, але пам’ять залишиться переплетеною.

Я дивлюся ще раз на портрет батька.

— Вибач, — кажу тихо. — Заради неї я мушу брехати. Як і ти колись брехав, щоб захистити нас.