Глава 25. Вікторія

Я прокидаюся ще до світанку. Здається, ніч тяглася вічність, а думки — без кінця кружляли довкола одного: сьогоднішнього чаювання. Сни плутаються, обличчя минулого змішуються з новими страхами, і навіть коли я на мить заплющую очі, тіло не відпускає напруження. Пальці тремтять.

Я не боюся самої принцеси. Я боюся себе — того, що не зможу стримати магію.

Коли Грета завершує перетворювати мене на леді (ще те завданнячко), двері відчиняються. Ліорен стоїть у проході, зосереджений, як завжди. У руках — невеличка темна скринька.

— Це тобі, — каже він рівно.

Я відкриваю її. Усередині, на оксамитовій підкладці, лежить срібна брошка з блакитним каменем. Він тремтить, наче живий. У глибині мерехтить світло — ніби всередині схований клаптик неба.

— Вона стримуватиме твою силу, — пояснює він, поки я не розглядаю прикрасу. — Не повністю. Але допоможе уникнути неконтрольованих викидів, якщо тебе щось розсердить чи налякає.

— Тобто… якщо я знову не стримаюся, вона…

— Візьме частину на себе, — перебиває тихо. — Та не зловживай. Камінь не вічний. Якщо перевантажиш його, він розсиплеться.

Я обережно приколюю брошку до сукні. Від неї йде лагідне, рівне тепло — як дотик долоні просто до серця.

— Дякую, — кажу майже шепотом. — За все.

Він уже повертається, щоб вийти з кімнати, коли я, сама не думаючи, затримую його за руку. Мої пальці ледве чутно тремтять.

— Ліорене… я справді вдячна. За кожну дрібницю. За те, що не залишаєш мене саму серед усіх цих… інтриг.

Він мовчить, дивиться кілька секунд, а тоді м’яко стискає мої пальці.

— Це мій обов’язок, — відповідає. Та в голосі — не холод, не протокол. Там щось тепліше. Майже людське.

Дорога до палацу коротка, але кожен удар копит здається відліком до чогось неминучого. Я намагаюся не думати, як це буде — серед блиску, поглядів, чужих усмішок.

Коли ми прибуваємо, нас зустрічають відразу: охоронець у золотій уніформі, придворна дама й дві юні служниці.

— Леді Вікторія, її високість наказала провести вас, — говорить дама, сухо кивнувши. — А ваш супроводжуючий може очікувати у зовнішній залі.

Ліорен хмуриться, але нічого не каже. Його очі на мить ловлять мої — у них тривога і тихе попередження.

— Будь обережна, — шепоче майже беззвучно.

Я йду за придворною, кроки відлунюють по мармурових плитах. Повітря пахне трояндами й чимось холодним, металевим. Може, це просто запах влади.

Коли ми виходимо в сад, я завмираю. Здалеку, серед шат і мережив, бачу принцесу Айлін. Вона сидить за невеликим столиком, навколо — п’ятеро фрейлін. Всі сміються, щось перешіптуються, п’ють чай з тонких порцелянових чашок, удаючи, ніби це не зустріч, а вистава.

Одного погляду достатньо, щоб зрозуміти — ці усмішки гострі, як леза.

І серед цього мережива, шовку й холодної грації я — чужа.

Вдихаю глибше. Торкаюся пальцями брошки. Камінь ледь тепліє, відповідаючи на мій дотик. Контроль — це сила.

Я вирівнюю спину. Мій перший справжній іспит починається.

Я зупиняюся на краю альтанки, де пахне осінніми квітами і тонкими парфумами принцеси. Серце гупає десь у горлі. Служниця тихо схиляє голову й відходить убік — далі я сама.

Повітря тут здається густішим, ніж у палаці.

Я роблю кілька кроків уперед і, притиснувши поділ сукні, опускаюся в глибокий реверанс.

— Ваша високосте, — голос мій ледь не зраджує хвилювання, та я змушую його звучати рівно. — Для мене велика честь бути запрошеною.

Принцеса нахиляє голову, усміхаючись так, як усміхаються ті, хто звик бачити перед собою схилені постаті. Її обличчя світиться відблиском перлин, волосся спадає хвилею на плечі.

— Підведися, леді Вікторіє, — каже вона м’яко. — І, будь ласка, присядь поруч.

Я слухаюсь, відчуваючи на собі десятки поглядів фрейлін. Тканина моєї сукні шелестить, коли я обережно сідаю на вільне місце біля принцеси. Вона повертається до мене, очі її блищать цікавістю.

— Я рада, що сьогодні можу приділити більше часу нашому спілкуванню, — починає вона, торкаючись ручки чашки. — Ви прибули недавно, але вже встигли викликати чималий інтерес у нашому колі.

Її слова вимовлені без уколу, але у повітрі відчувається прихований підтекст. Я киваю, намагаючись усміхнутися ввічливо.

— Сподіваюся, цей інтерес не надто турбує вашу високість.

Принцеса тихо сміється, кришталево, мов дзвін.

— Зовсім ні. Навпаки. Мені навіть здається, що ви можете стати приємною несподіванкою для нашого двору. І, до речі, — вона кладе чашку й нахиляється трохи ближче, — у мене для вас є сюрприз.

Я відчуваю, як щось холодне пробігає спиною.

— Сюрприз, ваша високосте?

— Так, — її усмішка розширюється, і я не можу зрозуміти, щира вона чи лише грає роль. — Ви, мабуть, знаєте, що в мене є молодша сестра — принцеса Шарлотта.

— Так, ваша високосте, хіба можна не знати? — відповідаю обережно.

— Ми щойно завершили добір для неї компаньйонок. І однією з них стала леді де Парфьє Жаклін, — вона робить паузу, спостерігаючи за мною. — Якщо я не помиляюся, це ваша сестра?

Мене немов пронизує електричний розряд. Я ховаю подих, щоб не зрадити емоцій.

— Так, ваша високосте, — кажу повільно. — Моя молодша сестра.

— От і чудово, — усмішка принцеси стає ще теплішою. — Виходить, сьогоднішнє чаювання виявиться подвійно приємним. Адже за кілька хвилин ви зможете побачити її. Вона вже в саду, готується приєднатися.

У мене стискається серце. Ось і відкриття. Бо в мене не може бути тут жодної сестри. Я взагалі не з цього світу. І коли Жаклін, чи як її там, побачить мене, вдавати з себе тутешню більше не вийде. Бідолашний Ліорен… Його напевно стратять за покривання потраплянки. 

Ця думка доводить мене до паніки. Раптом хвилювання за життя лорда стало сильнішим за свою власну долю. А їй не позаздриш теж.

Я намагаюся зберегти спокій, але пальці знову тягнуться до брошки. Камінь під пальцями ледь тепліє.