Глава 24. Ліорен

Ось і все.

Слова вимовлені, правда — нарешті між нами.

Ні масок, ні півтонів. Лише ми, і той тягар, який я більше не міг приховувати.

Я сиджу поруч із нею — між нами стіл, на якому розкриті книги, руни, стародавні схеми каналів енергії. Вона мовчить, але в її очах — не страх, як я очікував. Лише рішучість. Втомлена, виснажена, але сильна.

Я ловлю себе на думці, що пишаюся нею.

— Нам потрібно навчитися керувати цим, — кажу тихо. — Магія вже прокинулася, і якщо ми не візьмемо її під контроль, вона почне керувати тобою.

Вона повільно киває, не відводячи погляду.

— Добре. Що я маю робити?

Я роблю глибокий вдих і підводжуся.

— Спершу — навчитися відчувати. Не боятися. Вогонь — це не ворог. Це частина тебе.

Вона підводиться, крокує ближче.

Я бачу, як її пальці тремтять, але вона не ховає рук.

— Закрий очі, — кажу я. — Дихай рівно. Уяви, що тепло не всередині тебе, а навколо. Що воно слухняне, як подих.

Вона слухається.

Крізь напівтемряву кімнати її обличчя здається майже спокійним. Тільки на кінчиках пальців — золотистий відблиск. Полум’я, покірне, лагідне.

— Добре, — шепочу. — Тримай його. Не гаси. Але й не дозволяй рости.

Вона киває, її дихання вирівнюється.

Я відчуваю, як у повітрі змінюється все — ніби сама атмосфера починає слухати її. Магія — це не просто сила. Це живий подих світу, і вона вперше до нього торкається.

— Я… я відчуваю, — каже вона здивовано, і відкриває очі.

Полум’я м’яко тремтить над її долонями, мов світлячки.

— Воно не обпікає. Просто… слухається.

— Саме так, — відповідаю я тихо. — Воно завжди слухалося тебе. Просто раніше ти цього не знала.

Я простягаю руку, не торкаючись — лише поруч. Її енергія тепла, майже рідна.

— Тепер спробуй загасити. Не насильно. Подумай, що воно більше не потрібне.

Вона заплющує очі ще раз, і полум’я повільно зникає.

Я ледь помітно усміхаюся.

— Добре. Для першого разу — навіть краще, ніж я сподівався.

Вона відкриває очі, усміхається несміливо.

— Це… було дивно. Але красиво.

— Магія завжди така, — відповідаю я. — І небезпечна теж.

Вона дивиться просто в мене.

— Ти сказав, що допоможеш мені навчитися.

— Так, — підтверджую я. — Кожного дня. Поки не зможеш контролювати силу сама.

Нашу ідилію перериває стукіт в двері. Віка схвильовано завмирає. Я переводжу суворий погляд до входу і різко кажу:

— Увійдіть!

В кімнату безшумно ступає Грета. Реверанс, а тоді вона подає мені лист, схиливши голову.

— Доставили з палацу, ваша світлосте.

— Можеш іти, — киваю я. Відкриваю папір негайно. Бачу особисту печатку принцеси Айлін і короткий текст:

“Моє шанування, пресвітлий лорде. Ми не встигли достатньо поговорити з вашою чудовою кузиною на балу, тому я планую виправити це негайно. Завтра опівдні в королівському саду відбудеться чаювання для юних дебютанток. Я і мої фрейліни будемо щасливі бачити леді де Порфьє. Я приготувала для неї сюрприз.

Королівська принцеса Айлін”

Оце вже зовсім недобре.

Я перечитую листа ще раз, наче сподіваючись, що слова зникнуть самі собою. Але ні — золотий почерк принцеси все такий же витончений, а печатка блищить справжнім воском.

Пастка.

Тихо складаю пергамент і кладу його на стіл.

— Щось сталося? — питає Віка. Її голос обережний, але в ньому є тривога, яку вона навіть не намагається приховати.

Я вдихаю, щоб заспокоїти себе, і підводжу очі.

— Лист від принцеси Айлін. Вона запрошує тебе завтра на чаювання у королівський сад.

— На… чаювання? — вона дивиться на мене недовірливо. — Це… добре? Чи погано?

— Погано, — відповідаю коротко. — Надто добре, щоб бути правдою.

Віка знічується. 

— Вона ж просто… хоче поговорити?

— Принцеса Айлін ніколи “просто” нічого не робить. Якщо вона запрошує, то має причину. І “сюрприз”, який вона обіцяє, мені не подобається ще більше.

Віка мовчить кілька секунд, дивлячись у вікно.

— Думаєш, вона здогадується, що я не з цього світу?

— Можливо, — зізнаюся. — А може, її цікавить інше. Король останнім часом надто часто згадує про “зниклих прибулих”. Якщо хтось із них дізнався, що ти — тут, то це лише питання часу, коли нас викриють.

Вона нервово стискає руки.

— Тоді… ми не поїдемо, так?

Я дивлюсь на неї довго. У її погляді — надія. У мене — холодний розрахунок.

— Ми поїдемо, — кажу нарешті.

— Що? — вона здригається. — Ти ж сам сказав, що це пастка!

— Так. Але якщо ми не з’явимося, це лише підтвердить підозри. Принцеса й так занадто розумна. Вона не пробачить образу. Якщо ми не прийдемо — вона сама приїде сюди. А тоді вже не буде куди тікати.

Віка стискає губи, і я бачу, як у її очах спалахує тривога.

— То що ж робити? Я не готова! Я ледве навчилася стримувати магію. Якщо знову щось трапиться, якщо я не впораюся…

Я підходжу ближче, вкладаю свою долоню поверх її руки.

— Я буду поруч. Завжди. Я не дам нікому тебе образити.

— Ти не можеш гарантувати це, — шепоче вона.

— Можу, — кажу твердо. — І зроблю.

Ми мовчимо кілька секунд. Її пальці трохи розслабляються під моїми.

— Ти маєш навчитися тримати контроль навіть під тиском, — продовжую я. — Завтра зранку ми перевіримо, чи вдасться це. А зараз — відпочинь.

Вона дивиться на мене довго, ніби хоче щось сказати, але стримується.

— А якщо вони щось запитають? Про мене, про моє минуле?

— Кажи, що виросла в горах, у віддаленій провінції. Що твоя мати була травницею, а батько — мисливцем. Що ти не пам’ятаєш батьків, лише дядька, який відправив тебе до мене. — Я роблю паузу. — І що ти не цікавишся політикою. Це завжди працює.

Віка нервово сміється. 

— Ти вже й легенду придумав.

— Не легенду, — відповідаю спокійно. — Щит. І завтра він тобі знадобиться.