Глава 23. Вікторія

Він розстібає ремінь, що тримає стару книгу, і кладе її на стіл. Шкіряна палітурка потріскана, сторінки зжовклі, пахнуть пилом і давниною.

Він розгортає її — руни, малюнки, схеми, що нагадують зоряні кола.

— Отже, — каже він повільно, ніби добираючи кожне слово, — тебе можна повернути. І... зупинити короля теж можна. Але я ще не знаю як саме.

Я завмираю, бо не вірю власним вухам.

— Мене можна повернути? Справді?

— Так, — його голос звучить спокійно, але очі видають інше — у них блимає напруження. — Тут сказано: якщо повернути одну з прибулих, завіса між світами закриється назавжди.

Я переводжу подих.

— То… чому ж тоді її ніхто не закривав?

Він повільно підводить погляд.

— Тому що попередніх прибулих не повертали. Їх… знищували.

Серце стискається.

— Що?

— Це було легше, — каже він глухо. — Але цього разу я не дозволю. Ти повернешся. І якщо це зупинить короля — тим краще. Більше не буде прибулих. Він не стане безсмертним.

Деякий час я просто дивлюся на нього, намагаючись переварити все почуте.

А потім стиха питаю:

— Де ти був?

Він, здається, не очікував цього питання.

— Я… шукав відповіді.

— І для цього потрібно було залишити мене саму з магією, яку я не контролюю? — я відчуваю, як голос знову починає тремтіти. — Що як би я спалила маєток, га?

Він підходить ближче, але я роблю крок назад.

— Ти б не спалила, — відповідає тихо. — Я знав, що ні.

— Звідки?!

— Бо ти вичерпала ресурс, — пояснює він. — Учора ти витратила все, що прокинулося в тобі. Сьогодні твоя магія спить. Завтра почнемо навчання. Ти повинна вміти керувати нею.

Я дивлюся на нього з недовірою.

Він такий спокійний, такий впевнений — ніби не ми обоє стоїмо на краю безодні.

Та все ж я не стримую наступного питання:

— Тоді скажи… навіщо ти мене поцілував?

Він завмирає. Кілька секунд просто мовчить, дивиться вбік, наче шукає відповідь у каміні. Потім зітхає.

— Пробач. Я не мав би.

— Чому ти це зробив? — майже викрикую. Мені потрібні відповіді. Я маю знати правду, бо інакше це мене зруйнує зсередини. Він дивиться прямо в очі.

— Бо ти — моя істинна пара.

Мені здається, що серце пропускає удар. Я бачила фентезі про істинні пари, але уявити не могла, що таке буває… хай у якомусь паралельному всесвіті.

— Що?

— Між нами є зв’язок, — говорить він рівно, без натяку на флірт чи м’якість. — Його не можна розірвати просто бажанням. Тому ти бачиш вовка у снах. Бо він — це я. І я… не можу від цього втекти. Як і від бажання бути поруч з тобою.

Я відчуваю, як холоне все тіло. Питань безліч. І водночас жодного. Бо я не можу навіть сформулювати все, що відчуваю зараз.

— І після цього ти все одно хочеш відпустити мене? Повернути додому? — єдине, що спадає на думку.

Він мовчить кілька секунд. Потім знову дивиться мені просто в очі.

— Я не маю права думати інакше. Ти хочеш додому — отже, я знайду спосіб повернути тебе.

Його голос звучить твердо, але в очах — біль, такий, що хочеться кричати. Я стою перед ним, не знаючи, що сказати. Між нами — порожнеча, заповнена поламаними обіцянками і тим, що ніхто з нас не насмілюється вимовити вголос.

Істинна пара…

Ці слова крутяться в голові, не даючи спокою.

А він лише стоїть біля столу, з тією старою книгою в руках, — і виглядає так, ніби сам себе карає за те, що знайшов не тільки вихід, а й спосіб залишити мене.