Глава 22. Вікторія

Я прокидаюся раптово — відчуття таке, ніби хтось щойно стояв поруч. Тепло ще висить у повітрі, наче дотик, який не встиг розтанути. І я знаю — він тут був. Відчуваю це шкірою, інстинктом, серцем.

Повільно підводжуся. На столі — розгорнута книга, перо, чорнильниця, кілька свічок, що догоріли до основи. Його немає.

І з кожною секундою усвідомлення цього росте гнів. Він пішов. Після всього. Після того, що сталося в палаці, після поцілунку, після мого зриву — просто залишив мене.

Я різко встаю, ледь не збиваючи стілець. В кімнаті тихо, тільки у вікно пробивається світанкове світло. Я згрібаю з собою свою накидку, якою вкривалася увісні, виходжу з кабінету — у коридорі порожньо.

Дорогою до своєї кімнати ловлю себе на тому, що намагаюся не думати про нього. Не уявляти, куди пішов. Чому не сказав нічого. Але що сильніше намагаюся — то більше палає образа.

У своїй кімнаті я кидаюся на ліжко. І вперше за довгий час мені не страшно — лише зле. Хай навіть так — це краще, ніж відчай.

Двері скриплять.

— Леді Вікторіє! — у кімнату прослизає Грета, моя постійна тінь. — Ох, я так хвилювалася! Ви не перевдягалися, не вечеряли, не кликали мене! Що ж це таке робиться!

Я мимоволі зітхаю.

— Грето, я просто втомилася. Все гаразд.

— Гаразд? — вона обурено кладе руки на боки. — Ви виглядаєте так, ніби з вами ніч хто зна що трапилось! Хоч би ковток чаю випили!

— Я не хочу їсти, — кажу, ховаючи погляд. Боюся, що магія прокинеться при ній. Але вогню всередині себе я не відчуваю. Жодного натяку на вчорашній терор.

А Грета вперта, як завжди. За кілька хвилин на столі вже стоїть піднос — гарячий чай, булочка, фрукти.

— Хоч трішки, леді. Бо герцог буде сердитися, коли дізнається, що ви нічого не з’їли.

Я мимоволі стискаю пальці.

— Герцог... Де він?

— Як це — де? — дивується Грета. — Відбув з маєтку ще до світанку.

Я підводжу голову.

— Пішов? Куди?

— Не знаю, леді. Наказав нічого не казати, тільки передати, що він повернеться до вечора.

Внутрішній жар, який я так боялася відчути, спалахує знову — але тепер не магічний, а звичайний, людський.

Образа пече сильніше за будь-яке полум’я. Він просто пішов. Після всього. Я навіть не доторкаюся до сніданку. Весь день блукаю кімнатою, часом виходжу в сад, але не знаходжу спокою.

Сонце хилиться до горизонту, небо червоніє, і саме тоді я чую кроки в коридорі.

Двері прочиняються — і Ліорен заходить.

Втомлений, запилений, темні кола під очима. В руках — стара книга, перев’язана ременем.

Його пальці обпеклися десь дорогою, я бачу свіжі подряпини.

— Ти повернувся, — виривається в мене, хоч хотіла сказати щось зовсім інше.

Він зупиняється посеред кімнати, дивиться прямо на мене. Його голос глибокий, тихий — але в ньому чується рішучість:

— Більше жодних таємниць.

Світло від вогню у каміні падає на його обличчя, і я бачу — він щось вирішив.

Так, ніби зараз він скаже те, що переверне все. Я дивлюся на нього насторожено. В повітрі стоїть тиша, густа, як ніч.

— Що це означає? — питаю нарешті. — Ти щось знайшов?

Він киває.

— Так. Не повний ритуал, але натяки. І це вже більше, ніж я мав раніше.