Глава 21. Ліорен

Коли вона, випаливши мені все, що в неї на душі, згортається клубочком на дивані і затихає, у кабінеті залишається тільки тиша — важка, як попіл після пожежі.

Я стою серед цього спустошення й не можу поворухнутися. Полум’я вже давно згасло, але його тепло ще живе в повітрі. І кожен вдих нагадує мені її голос — крик, відчай, слова, що різали глибше, ніж лезо: «Ти брехав мені!»

Ні.

Я не брехав.

Я просто… не знав.

А якщо й брехав, то не зі зла, а щоб заспокоїти.

Погляд падає на неї — Вікторія сидить на диванчику, вся змучена, спустошена, очі затуманені слізьми. І я розумію — ще трохи, і вона просто зламається.

— Відпочинь, — кажу тихо. — Ти повинна спати.

Вона ледь чутно хитає головою, але я вже піднімаю руку. Слова старого закляття сходять із вуст шепотом, що більше схожий на подих. Повітря стає м’яким, теплим, і її вії повільно злипаються.

Вона засинає. Тихо, без спротиву, як падає листя восени.

Я стою ще кілька секунд, спостерігаючи, як її груди рівно здіймаються, і тільки тоді відходжу до письмового столу.

Книги, сувої, старі фоліанти — усе, що колись здавалося мені бездоганним порядком, тепер валяється купами. Я гортаю сторінки, шукаю, ковтаю тексти очима, перевертаю все, що тільки можна.

Мені потрібен будь-який натяк. Будь-який шанс.

І він з’являється.

Пилюка осідає на обкладинку стародавнього манускрипту, який чомусь раніше не траплявся мені в очі: «Про розриви між світами».

Я розкриваю його, сторінки крихкі, мов шкіра часу.

Там є згадка про «прибулих», про тих, кого світ витягнув з іншої реальності.

І про те, що їх можна повернути назад — якщо вони самі погодяться віддати свою червоній завісі.

Я перечитую абзац знову і знову.

Ритуалу немає. Є лише принцип. Віддати силу. Повернути баланс.

Але якщо Вікторія — тепер частина цього світу, якщо її магія вже прокинулася, то віддати силу означає віддати життя?

Може, тому ритуал і втрачено.

Я опускаю книгу, обличчя ховається в долонях. Відчуваю, як у скронях гуде кров. Я ніколи не був безсилим. Але зараз — саме так і почуваюся.

Підводжу погляд. Вона спить. Невинна, спокійна, хоч ще кілька хвилин тому її очі кричали, що ненавидять мене.

Місячне світло лягає на її волосся, і здається, що воно світиться. Ніби небо залишило в ньому відблиск іншого світу. Її світу.

Я підходжу ближче. Сідаю поруч на край дивану, не торкаючись одразу — просто дивлюся. На ці риси, на її спокій, на те, що я не маю права хотіти.

Але рука все одно тягнеться сама. Я проводжу пальцями по її щоці — легенько, так, щоб не розбудити. Шкіра тепла, ніжна. І серце знову стискається в грудях — надто сильно, надто боляче.

Я не повинен.

Та вже запізно.

Я нахиляюся, і наші губи зустрічаються. Тихо, обережно, як молитва, яку не мав права вимовляти. Її дихання ледь торкається мого, і весь світ завмирає. Вогонь у мені й холод ночі зливаються в одне. І вперше за довгі роки я хочу, щоб час зупинився.

Її губи теплі. Надто теплі — і надто реальні. Я відриваюся, вдихаючи повітря, наче тонучий. Мить — і хочеться знову торкнутися, відчути це дивне, заборонене життя, яке прокидається в мені щоразу, коли вона поруч.

Але не можу. Не маю права.

Кожен подих, кожен її рух — спокуса, що роздирає розум. Це — безумство. Вона чужинка. Дівчина з іншого світу. І, можливо, ключ до його загибелі. Моя місія — зберегти рівновагу, знайти спосіб повернути її туди, звідки вона прийшла.

А я... цілував її, наче це — останній подих перед смертю.

Мене роздирає зсередини вовча сутність. Він тягнеться до неї, хоче відчути, охороняти, тримати. Я намагаюся його вгамувати — марно. Цей зв’язок уже не розірвати.

Повертаюся до столу, знову розгортаю манускрипт.

Текст тьмяний, наче відсвічує з-під пилу часу. Я вдивляюся в рядки, шукаю хоч натяк, як відновити відсутній ритуал. 

Я відкидаюся на спинку крісла, проводжу долонею по обличчю. Голова гуде від напруги. Вікно прочинене, і нічне повітря заходить у кімнату — свіже, з ароматом дощу й землі.

Я дивлюся на неї.

Вона спить глибоко, спокійно. Обличчя розслаблене, вії відкидають тіні на щоки.

І здається, що в сні вона нарешті спокійна, що тут, серед каменю й магії, вона хоча б трохи в безпеці.

Мені хочеться залишитися поруч. Просто сидіти, охороняти її сон, не думати ні про пророцтва, ні про силу, ні про королівські інтриги. Але я не маю цього права.

Я знову дивлюся на текст. Ритуал утраченo, але, якщо принцип лишився — значить, його можна відновити. Потрібно знайти джерело. Того, хто першим відкрив шлях між світами.

А для цього — вирушити до Палацу Сутінків, місця, куди ніхто з чаклунів не ходить без крайньої потреби. Там, серед руїн стародавніх орденів, зберігаються записи перших магів.

Я кидаю короткий погляд на неї.

Тихо. Ледь чутно.

— Я знайду спосіб, Віко, — кажу в тишу. — Обіцяю. Навіть якщо за це доведеться заплатити всім, що в мені залишилось.

Свічка на столі тріпоче, і тінь від полум’я пробігає її обличчям. Вона не чує. І, мабуть, це навіть краще.

Я нахиляюся, ще раз торкаюся губами її чола — ледь, як обітниці. І виходжу з кімнати, залишаючи по собі лише запах магії, диму і невимовлену обіцянку.