Глава 20. Вікторія

Ми залишаємо палац під тихий дзвін годинника — далеко за північ. Його губи досі палають на моїх.

Але ще дужче палає щось усередині — страх, розгубленість і… вогонь. Справжній.

Той поцілунок… я не можу забути його. Він не був ніжним, ні — у ньому було занадто багато сили, пристрасті, ледь стриманої бурі. Його дотик зламав щось у мені — усі стіни, якими я ховалася від цього світу, розсипалися в попіл.

Я не мала права відповідати, але відповіла. І, на мить, забула, хто я. Забула про небезпеку, про страх, про все. 

У тому поцілунку було щось заборонене й водночас правильне. Як дихання після довгого утоплення. Як життя — у світі, який тебе не приймає.

Змішане відчуття захоплення і обурення. 

Бо я б ніколи не дозволила чоловіку сказати, що я належу йому. Бо я не розумію, що між нами відбувається, якщо все це не сплановане. Ми домовлялися про те, що за кілька місяців я повернуся додому. Чому тепер я з’ясовую, що Ліорен записав мене у свою власність? 

Я сиджу в кареті, вдивляючись у темряву за вікном. Ліхтарі миготять, мов зорі, дороги виблискують від роси. Усередині тихо, лише колеса глухо б’ють по камінню.

Ліорен мовчить. Сидить навпроти, і пильно дивиться на мене. Та я відчуваю його — як відчувають полум’я, навіть якщо не бачиш.

У грудях тісно.

Всі емоції змішалися в одну гарячу хвилю: сором, страх, злість, сум’яття. Я не розумію, що зі мною відбувається. Що відбувається з нами.

— Що тепер буде? — запитую нарешті. Голос ледь не зривається.

Він переводить на мене погляд. Його очі — як нічне небо, в якому ховаються бурі.

— Ти навчишся контролювати силу. І ніхто не дізнається, що сталося.

Я ковтаю клубок у горлі.

— А якщо не зможу? Якщо вона… знову прокинеться?

— Тоді я допоможу, — каже він просто.

Його спокій тільки гірше розпалює мій розпач.

Я відводжу очі до вікна, намагаюся дихати рівно, але від кожного вдиху здається, що всередині спалахує іскра. І тоді я бачу — край фіранки, біля моєї руки, починає диміти.

— Ні… ні-ні! — я різко відсмикую руку, але запізно. Вогонь лизнув тканину, і вона миттю спалахує.

Ліорен уже поруч — рухається блискавично. Торкається полум’я, і воно гасне, немов його задушили холодом. На місці фіранки лиш чорна пляма й запах гару.

Я дивлюся на це і мене наче хтось розбиває зсередини.

— Я не хотіла, я… не контролюю це… — шепочу.

Він обережно сідає навпроти.

— Я знаю.

— Я ж можу всіх… спалити! — голос тремтить. — Я не просила цього! Не хотіла цієї сили! Я просто хочу додому!

Сльози самі котяться щоками. Гарячі, як і все в мені. Він робить порух — хоче торкнутися, але я відсторонююсь, відмахуюсь.

— Не треба! Просто не треба…

Його рука повільно опускається. Він мовчить кілька секунд, а потім тихо каже:

— Я знаю.

У цьому «знаю» — стільки розуміння, що я майже знову готова розплакатись. Але стримуюсь.

Я дивлюся у вікно, де темрява змінюється туманом. Ми їдемо до його маєтку. До нашого прихистку. А в мені все ще тліє — і страх, і вогонь. І я не знаю, що спалить мене першим.

Маєток зустрічає нас тишею. Година за північ, і навіть повітря тут здається застиглим. Коли карета зупиняється біля сходів, мені хочеться просто зникнути — розчинитися в темряві, щоби не бачити ні цього дому, ні його, а свій світ.

Ліорен допомагає мені вийти, але я навіть не беру його руки. Вона все ще тремтить — і мені страшно, що знову може спалахнути вогнем.

Ми проходимо крізь хол. Килими приглушують кроки, вогні канделябрів мерехтять у стінах. Усе тут знайоме — і водночас чуже.

Відчуваю, як у мені наростає дивне тремтіння, те саме, що починається перед тим, як полум’я прокидається.

І, звісно, воно прокидається.

Мить — і свічка на камінній полиці спалахує занадто яскраво. Потім друга.

А ще через секунду полум’я, немов підкоряючись моїм емоціям, перекидається на фіранку.

— Ні! — я кидаюся вперед, розгублено відмахуючись руками, та лише роздмухую вогонь.

Ліорен одним рухом гасить усе — повітря навколо холоне, полум’я стискається і гасне, залишаючи по собі лише запах диму.

— Спокійно, — каже він рівно, хоч у голосі чується напруга. — Ходімо.

Він веде мене до знайомого кабінету — того самого, де ми колись тренувалися танцювати. Де я сміялася. Де він торкався мене так, ніби боявся дихнути, щоб не сполохати.

Тепер у тому ж місці я відчуваю лише безвихідь.

— Сідай, — каже він. — Ти не повинна залишатися сама.

Я роблю крок назад. Його погляд темнішає.

Між нами — кілька кроків, але вони здаються прірвою.

Я вдихаю.

— Скажи мені, — тихо прошу, — я ж… повернуся додому?

Він мовчить. Очі — камінь. Обличчя нерухоме. Лише ледь помітно стискаються кулаки.

— Чому ти мовчиш? — питаю. Голос починає тремтіти. — Скажи, що я повернуся.

Він не відповідає. Лише опускає погляд. І в ту мить я розумію все.

— Ти… — я роблю крок до нього. — Ти не знаєш, як!

Мій голос зривається. 

— Ти брехав мені! Увесь цей час! Казав, що знайдеш спосіб, а сам… ти навіть не знаєш, як мене повернути!

Він мовчить. І ця мовчанка гірша за будь-яке зізнання.

— То ось чому ти такий спокійний, — кажу, відчуваючи, як у грудях знову розгорається жар. — Бо ти знав, що я нікуди не дінусь, так?

— Віко… — починає він, але я не даю договорити.

— Не називай мене так! — кричу. — Не смій!

Вогонь блискає у повітрі. Його полум’я відбивається у вікнах, у моїх очах, у його тінях на стіні. Я бачу, як він ледь помітно напружується — готовий, якщо що, зупинити мене, але не рухається. Тільки стоїть. Дивиться. І мені здається, що йому теж болить.

— Я хочу додому, — кажу тихо, майже пошепки. — Просто… додому.

А потім опускаю голову, бо не можу більше дивитись йому в очі. Ні на ту суміш жалю, вини й сили, що там горить.