Глава 19. Ліорен

Я веду її з бальної зали, намагаючись не показувати поспіху. Кришталеві люстри позаду ще сяють, звучить музика, але мені здається, що повітря всередині вже отруєне. Я відчуваю — щось змінилося.

Її сила — прокинулася.

І в цьому натовпі, серед усіх цих виблискуючих посмішок, блиску та брехні, будь-яка іскра може стати фатальною.

Ми виходимо на балкон, потім сходами вниз — у сад. Тут пахне жасмином і вологою травою. Навколо — тіні парочок, що шукають усамітнення. Тихі сміхи, перешіптування, шелест суконь.

— Далі, — кажу коротко, і вона слухняно йде поруч.

Ми йдемо все далі й далі, поки музика перетворюється на ледь чутний гул, а світло зали лиш тьмяно миготить поміж дерев.

Вона зупиняється біля старого мармурового фонтану. Вода в ньому блищить у місячному сяйві, а її обличчя — бліде, налякане.

— Що це було, Ліорене? — шепоче. — Я… я не знаю, як це сталося.

Я вдихаю, збираючи думки.

— Це була твоя магія. Вона прокинулася.

— Моя… що? — її очі розширюються.

— Сила, — пояснюю спокійно, хоч усередині клекоче. — Вогонь, який живе в тобі. Він спав — поки не щось… або хтось… не розбудив його.

Вона хитає головою.

— Ні. Я не хочу цього. Це небезпечно. Ти ж бачив, я могла…

— Спалити його? — тихо підказую. — Так, міг.

Я кажу це навмисно спокійно, без жодної емоції. Якщо вона відчує мій страх — паніка її поглине.

— Ти можеш заблокувати її? — питає вона, схопивши мене за руку. — Будь ласка. Зроби щось, щоб це зупинити.

Я зітхаю, дивлячись на її пальці, які стискають мої.

— Ні, Віко. Це неможливо.

— Але… 

— Магію не можна вбити, — перебиваю. — Її можна лише навчитися контролювати.

Вона мовчить, лише дихає швидко, ніби боїться, що просто зараз із неї вирветься полум’я.

— Ми поїдемо зараз, — кажу твердо. — Скажу принцесі, що тобі зле, і нас ніхто не затримає.

— Думаєш, хтось помітив?

— Ні, але краще не ризикувати.

Я відчуваю, що її ще щось тривожить.

Її губи тремтять, ніби вона не наважується сказати.

— Що сталося перед цим? — запитую. — Що сказав тобі Дамас?

Вона стискає руки, відводить погляд.

— Він… 

— Говори.

Її голос тремтить.

— Він сказав, що сподобалася я королю. І що, якщо я… проведу з ним ніч, то отримаю прихильність двору. І він допоможе знайти мені "гідну партію".

На мить я не розумію сенсу її слів. А потім — усередині все вибухає.

Я роблю крок ближче. Світло ліхтарів у саду миготить, і мені здається, що тіні довкола стають живими.

— Він це сказав? — питаю тихо. Але голос — уже не мій, а мого вовка. Глухий, глибокий, сповнений загрози.

Вона киває, опускаючи очі.

— Але я відмовилась.

— Авжеж, відмовилась, — шепочу. — Бо ти не належиш нікому.

Я вже не контролюю себе.

Усі ці дні я тримав відстань. Говорив собі, що це лише обов’язок, що вона — частина угоди з долею, не більше.

Але зараз, коли думаю, що хтось інший навіть подумав торкнутися її — у мені щось рветься.

— Ти не належиш нікому, крім мене.

Її очі широко розкриваються. Я бачу, як вона хоче щось сказати, але не встигає.

Я нахиляюся — і торкаюся її губ. Спочатку легенько, ніби перевіряю, чи не зникне вона, якщо доторкнуся. А потім глибше, сильніше.

Її дихання змішується з моїм. І на мить увесь світ зникає: і король, і двір, і загрози. Є тільки вона — тепла, жива, моя.

Мене охоплює таке довгоочікуване щастя, ейфорія, радість. Між нами дійсно щось, що на рівні аури. Зв’язок істинних… Так он він який! Це варте всіх ризиків.

Але навіть у цьому поцілунку я відчуваю: у ній — сила. Та сама, що прокинулася. І вона тягнеться до мене. Я відриваюся, вдихаючи повітря, наче після глибокої води.

— Нам треба їхати, — кажу хрипко. — Зараз.

Її губи ще тремтять, але вона киває.

— Добре.

І ми йдемо з саду, не озираючись. Я знаю: якщо залишимося тут бодай ще мить — згоримо обоє.