Глава 17. Ліорен

Я не одразу розумію, що вона сказала. «Його світло згасає».

Слова Вікторії ріжуть повітря, наче лезо.

Я дивлюся на неї, але вона не жартує. Її погляд спокійний, уважний — такий, яким люди дивляться, коли бачать істину.

Світло?

Я знаю, про що вона говорить.

Але те, що вона його бачить, — неможливо.

— Ти впевнена? — питаю тихо, щоб не привертати уваги.

Вона киває.

— Так. Я ж кажу, усі… світяться по-різному. Ви — яскраво. А деякі майже зовсім ні.

Я вдихаю глибше, опановую себе. Музика навколо продовжує грати, люди сміються, кришталеві келихи дзвенять, а я стою поруч із жінкою, яка щойно зруйнувала усі мої уявлення про можливе.

— Добре, — кажу тихо, схиляючись ближче, щоб ніхто не чув. — Скажи мені, ось той, у темно-червоному камзолі — що ти бачиш?

Вона непомітно зиркає убік.

— Слабке світло. Наче згасає.

Я ледь киваю. Це чаклун нижчого рангу, в нього давно зруйнований магічний потік.

Вона не могла знати.

— А той, біля колони? — продовжую, спостерігаючи за нею.

Вікторія вдивляється кілька секунд і шепоче:

— Яскраве. Сріблясте. Майже як у вас, але холодніше.

Я стискаю пальці за спиною, щоб не видати подиву. Вона говорить про Верховного мага Ради. І опис точний.

Вона бачить аури чаклунів. Неможливо. Люди цього світу — навіть найсильніші з нас — не можуть бачити силу, лише відчувати.

А вона бачить її, наче кольори.

Але коли вона каже, що у короля світло слабке — я не вірю. Не може бути. Король — один із найсильніших магів століття. Його потік настільки потужний, що вмить знищує будь-який захист.

Якщо вона не бреше… То щось сталося з самим королем? 

Я хочу продовжити розпитувати, але не встигаю.

До нас підходить чоловік у чорному, із блискучими срібними застібками на манжетах. Його усмішка — бездоганна, але очі темні, холодні.

— Лорд Ліорен, — вітається він надто ввічливо. — І ваша чарівна кузина…

Я відразу відчуваю напруження в повітрі.

Ріон Дамас. Герцог Південних земель. Чоловік принцеси Айлін. І мій давній ворог.

Він повертається до Вікторії, бере її руку.

— Леді Вікторіє, честь для мене танцювати з вами.

Я вже відкриваю рота, щоб заперечити, але вона дивиться на мене коротко — і я не можу сказати «ні». Ми готувалися для цього. Вона має поводитись, як леді.

— Звісно, — каже вона м’яко. — Буду рада.

Музика змінюється, починається вальс.

Вони виходять на середину зали. Я стою осторонь, але не зводжу з них погляду.

Дамас тримає її занадто близько. Його долоня на її талії — впевнена, володіюча. Він нахиляється до неї, щось каже, і я бачу, як Віка напружується. Її усмішка лишається ввічливою, але пальці стискаються.

Гнів піднімається у мені, як хвиля.

Я відчуваю, як мій вовк рухається під шкірою — інстинкт, який я навчився приборкувати, тепер дряпає зсередини.

Він торкається її занадто близько. І я знаю цього чоловіка — за кожною його усмішкою ховається розрахунок.

Я хочу підійти. Відірвати його від неї.

Але тоді він посміхнеться і скаже: «Ревнуєте, мій лорде?» — і все зруйнується.

Тому я стою. І дивлюсь. І саме тоді бачу це.

На її пальцях — маленькі, ледь помітні іскри.

Спочатку слабкі, як пилок у світлі. Потім сильніші.

Сріблясто-золоті, ті самі, що я бачив у день полювання, коли вона злякалася моєї вовчої іпостасі і кинула в мене вогняний потік. Тільки не це!

І коли її рука торкається рукава Дамаса, тканина ледь тліє. Він цього не помічає, але я — так.

Я завмираю. Це не збіг. Не випадковість. Магія. Її власна. І вона прокидається просто посеред залу, серед сотень очей.

Я відчуваю, як повітря навколо напружується, як світло у свічках раптом починає миготіти.

Якби вона не була поруч із Дамасом, я б накрив її захисним полем, але тепер — будь-який жест приверне увагу. Вона дивиться на мене через залу. Її очі — розгублені, але в них є щось ще. Страх. І запитання: що зі мною відбувається?