Глава 16. Вікторія

Мені здається, що палац дихає.

Величезні зали сповнені блиску, світла, музики — і водночас чогось живого, настороженого.

Свічки горять у високих люстрах, відбиваються у дзеркалах, від чого здається, що навколо — не сотня, а тисяча облич.

Я стою поряд із Ліореном, роблю легкий кніксен, як він учив, і намагаюся не дивитися навкруги, щоб не видати захоплення.

Усе довкола — наче сон.

Сукні з дорогоцінного шовку шелестять, наче хвилі. У повітрі змішуються аромати парфумів, вина, квітів. Люди розмовляють тихо, з тією манірною грацією, що мені ніколи не була властива.

Але я посміхаюся, як личить леді.

І все одно — відчуваю себе пташкою серед хижаків.

— Тримай голову рівно, — шепоче Ліорен, ледь нахиляючись. Його голос майже не чутно, але я ловлю його інтонацію, як рятівну нитку.

Я слухаю музику, намагаюсь зосередитись — і раптом помічаю дивне.

Світло.

Наче хтось запалив у залі невидимі лампи, але не довкола — у людях.

Дехто світиться. Ледь-ледь, наче зсередини виходять іскри.

У декого — слабке, тьмяне, майже згасле. А в інших — тепле, сильне, живе.

Я моргаю, думаю, що це мені привиділося. Але ні — чим довше дивлюсь, тим виразніше бачу.

І коли мій погляд зупиняється на Ліорені, серце пропускає удар.

Він сяє. Не просто світиться — немов у ньому зібрана сила північного полум’я.

Я бачу це — навколо нього мерехтить срібно-золотий відблиск, густий, мов дихання магії.

І тільки зараз розумію, чому його присутність завжди така… важка, сильна, справжня. Але я нічого не кажу. Не зараз.

Ми йдемо поміж гостей, вітаємось. Я чую уривки розмов: політика, маєтки, полювання, спадки.

Мене представляють, вітають, роблять компліменти — я кланяюся і усміхаюсь. Усе за правилами.

Та десь під цим блиском я ловлю відчуття тривоги — деякі погляди надто холодні, надто довгі.

Вечір триває.

Мене запрошують на танці, вітають, роблять компліменти. Але кожен мій рух супроводжується дивним відчуттям — ніби я бачу більше, ніж повинна.

Світло. Тіні. Людей, які носять на обличчях усмішки, а в грудях — порожнечу.

І лише коли я знову зустрічаю погляд Ліорена, серце б’ється трохи спокійніше. Його світіння — яскраве, живе. І навіть серед сотні вогнів я бачу тільки його.

Раптом музика стихає. Люди розступаються, і в залі лунає гучне:

— Увага! Його величність король Еріан Могутній.

Присутні схиляються в поклонах. Я теж миттєво згинаю коліна в реверансі, але цікавість змушує підняти очі. Який він, мій ворог? Король цієї імперії…

Високий, суворий, у темно-синьому камзолі, оздобленому золотом. Його рухи плавні, але в них немає тієї сили, яку я бачу в інших. Я дивлюсь на нього — і ледь не здригаюсь. Його світіння майже відсутнє. Ледь жевріє біля грудей — блідим, крихким полум’ям. Як свічка на вітрі.

Я моргаю, не вірячи. Це ж король. Наймогутніший у державі. Але в ньому — тиша. Порожнеча.

Хмикаю, не втримавшись, і нахиляюсь до Ліорена.

— Що з ним?

Він повертається до мене, збентежений.

— З ким?

— З королем. — Я майже шепочу, щоб ніхто не чув. — Він… ледь дихає. В ньому майже немає сили.

Ліорен спершу дивиться на мене так, ніби я сказала щось безглузде.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти ж сам казав, що цей світ сповнений магії, — тихо відповідаю. — Але в ньому… нічого. Я бачу, як усі світяться, навіть ти. А він — ні. Його світло згасає.

Він завмирає. Його погляд стає гострим, як лезо.

— Ти бачиш світло?

— Так, — кажу впевнено. — Звідки воно?

Ліорен не відповідає. Лише опускає очі, щоб приховати емоцію, якої я не можу прочитати.