Глава 15. Ліорен

Ранок починається не зі спокою, а з тривоги.

Щойно я встигаю відкрити вікно, як до кабінету входить Ейлар — мій вірний слуга й довірена особа.

Він вклоняється і говорить тихо, майже пошепки:

— Мій лорде, з палацу надійшли новини.

Я дивлюся на нього насторожено.

— Погані?

— Радше… обережні. Король почав питати про прибулу. Вважає, що хтось сховав її, — Ейлар робить паузу, зиркаючи на мене, — але поки не здогадується, де саме.

Мене пронизує холод.

Отже, здогад усе ж з’явився. Поки що це лише чутка, але при дворі чутки — найгостріша зброя.

І якщо комусь спаде на думку пов’язати Вікторію зі мною — доведеться боротися не тільки за її життя.

— Добре, — кажу рівно. — Слідкуй за листами. Якщо король почне збирати коло полювання, хочу знати про це першим.

Ейлар киває і виходить, залишаючи мене наодинці з тишею.

Ми давно готувалися до цього дня.

Бал при дворі — перший після трауру за королевою. Формально — свято миру. Насправді — змагання поглядів, впливів, натяків.

Там вирішується, хто стоятиме ближче до трону.

І тепер, коли її поява може все зруйнувати, мені доводиться робити вигляд, що нічого не сталося.

Коли я виходжу в залу, вона вже там.

Вікторія.

Стоїть біля сходів, обережно торкається рукою поручнів, ніби перевіряє, чи все це справді з нею.

На ній — зелена сукня, шита золотом, легка, мов листя під сонцем. Її волосся зібране у високу зачіску, а кілька пасом спадають на плечі.

І хоч я бачив сотні придворних дам, жодна з них не мала в собі того дивного поєднання ніжності й сили.

На мить я забуваю, що мушу бути холодним.

Але лише на мить.

— Леді Вікторіє, — вітаюся формально, стримано. — Чудовий вигляд.

Вона усміхається трохи невпевнено, пальці злегка стискають тканину спідниці.

— Ви теж виглядаєте... серйозно, мій лорде.

— Бал не терпить легковажності, — кажу я сухо, хоча в голосі ледь чутна усмішка.

Її нерви помітні навіть з відстані: як вона час від часу вдихає глибше, як ковтає повітря, намагаючись заспокоїтись.

І мені хочеться сказати щось, що розвіє цей страх, але я стримуюсь.

Чим менше тепла — тим менше ризику.

Хай думає, що все це лише частина плану.

— Ми вирушимо через годину, — кажу замість цього. — Підготовка закінчена, тож тепер залишилось лише триматися гідно.

Вона киває.

— А якщо я зроблю щось не так?

— Тоді я виправлю, — відповідаю коротко. — Поки я поруч, тобі нема чого боятися.

Її погляд теплішає, і я відводжу очі, аби не зрадити себе.

Коли екіпаж рушає з двору, за вікном пропливають ліси. Колеса постукують ритмічно, а тиша між нами напружена.

Я дивлюся у вікно, та відчуваю, як її страх відлунює у мені — майже фізично.

— Не бійся, — кажу тихо. — Там усі звикли носити маски. Головне — не показуй, що твоя справжня.

— А якщо відчують? — шепоче вона.

— Вони відчують лише те, що ти сама дозволиш, — відповідаю. І майже усміхаюся. — Це правило виживання у великій залі.

Коли ми прибуваємо до палацу, все здається надто яскравим. Факели горять уздовж сходів, мармурові арки сяють, а повітря повне музики. Слуги відразу проводять нас у головну залу. Вона йде поруч, і я бачу, як у неї ледве помітно тремтять пальці на моєму лікті. Але вона тримає голову високо. І я відчуваю гордість.

У центрі зали стоїть принцеса Айлін — у сріблястій сукні, усміхнена, сяюча. Її усмішка тепла, але я бачу в ній розум. Надто багато розуму.

— Лорд Ліорен, — каже вона, коли ми підходимо. — Ми чекали вас.

Її погляд ковзає до Вікторії — і світло в очах стає ще м’якшим.

— І ваша прекрасна кузина.

Я роблю легкий уклін.

— Леді Вікторія де Порфьє.

Айлін усміхається ширше, бере Віку за руки.

— Вітаю, леді Вікторіє. Я дуже рада бачити нове обличчя. Вам личить цей колір — зелений завжди приносить удачу.

Віка злегка вклоняється, відповідає ввічливо, як ми відпрацьовували. І я відчуваю, як усередині мене стихає напруга. Вона впорається. Вона вже леді — принаймні для всіх, хто дивиться.

Тільки я знаю, що кожен її рух — між страхом і силою, між істиною й обманом.

І саме тому вона така справжня.