Глава 14. Вікторія

Прокидаюся ще до світанку. Небо тільки сіріє, а я вже не можу лежати — в голові метушня, як у вулику. Вже завтра бал. Два тижні збігли так швидко у постійних уроках і тренуваннях. Ми майже завершили вчити танці, я ознайомилася з історією, придворними правилами, гербами і старалася перейняти світські манери. Благо, що я була здібною ученицею і нові знання давалися мені легко. Проте чи була я готова? Не певна.

— Завтра — бал, — повторюю сама собі. Те слово саме собою викликає паніку.

Бал.

Палац. Люди, які розуміють у манерах усе. І я — чужинка, яка лише прикидається кимось, ким ніколи не була.

Я дивлюсь у дзеркало — і не впізнаю себе. Волосся вкладене, обличчя спокійне, але в очах тривога. Ніби я маю виступити на сцені перед тисячами, і кожен там чекатиме, коли я помилюся.

Коли Ліорен заходить до зали, я відразу відчуваю, як тиша наповнюється ним. Це завжди так — варто йому з’явитися, й у повітрі ніби зникає повітря.

— Сьогодні останній день нашої підготовки, — каже він, дивлячись на мене особливо пильно, наче намагається розглянути мою душу в глибині очей. — Завтра королівський бал.

Я стискаю пальці.

— Завтра… — повторюю, мов пробую це слово на смак. Воно гірке. — І ви впевнені, що я готова?

Він підводить погляд. У його очах спокій — той, який не купиш і не навчишся.

— Ми зробили все, що могли, — відповідає він. — Ти знаєш етикет, герби, правила звертань. Навіть танці — гадаю, ніхто не помітить, що ти не з цього світу.

Я всміхаюсь кволо.

— А якщо помітять?

— Тоді тримай спину прямо, — його губи ледь згинаються в усмішці. — І посміхайся. Люди вірять тим, хто не боїться дивитись у вічі.

Я киваю, хоч усередині все стискається.

— Я боюсь, — зізнаюсь нарешті. — Не знаю навіть чого більше: викриття чи самої зустрічі з ними… З королівськими.

— Страх — нормальний, — каже він тихо, підходячи ближче. — Але ти сильніша, ніж думаєш.

Його голос теплий. І дотик — короткий, коли він торкається моєї руки, щоб передати аркуш, — але цей дотик знову змушує серце збитися з ритму.

Ми повторюємо все до вечора.

Манери, поклони, звертання, навіть, як правильно пити вино і скільки часу можна дозволити собі сміятись у товаристві герцога.

І танці.

Знову ті танці.

Вальс, мазурка, павана — я вже плутаю їх назви, але рухи пам’ятаю на дотик. Музика звучить, і ми рухаємось у ритмі, як дві частини однієї системи. Коли він бере мене за талію, я вже не здригаюсь. Навпаки — мені чомусь спокійно.

— Ти стала впевненіша, — каже він, коли ми зупиняємось.

— Ви просто терплячий учитель, — кажу я тихо.

— Терпіння не моє найкраще вміння, — відповідає він, але в його погляді м’яке тепло.

Я усміхаюсь, і він ловить цю усмішку — на мить між нами зависає щось невидиме. Мов крихітна іскра.

Коли залишаюся сама, намагаюся відпочити, але спогади переслідують. Його голос, коли виправляв мою вимову. Його погляд, коли я вперше не зробила помилки. І ті кілька секунд, коли наші долоні з’єдналися довше, ніж треба.

Я думаю, що він відчуває це теж. І це лякає навіть більше, ніж сам бал.

Ввечері Грета приносить мені коробку. Всередині — сукня. Зелена, як весняний ліс після дощу, із золотим шнуром і тонкою вишивкою на ліфі.

— Герцог наказав, щоб леді виглядала гідно при дворі, — каже вона з усмішкою.

Я торкаюсь тканини. Вона холодна, гладенька, і пахне травами. І вперше за ці дні я відчуваю — не просто страх, а щось схоже на надію. Може, я справді впораюсь.

Може, я справді зможу пройти цей бал, не видавши, що я — чужа.

А що як ні? Як пережити це все і не збожеволіти? Серце тремтить, мов шалене.

Пізніше, коли я вже лягаю, у двері тихо стукають. Серце здригається — і я думаю, що це, мабуть, Грета.

Але це він.

Ліорен стоїть у тьмяному світлі коридору. Без камзола, у простій темній сорочці. Його тінь лягає на підлогу, довга, ніби частина ночі.

— Пробач, що турбую, — каже він тихо. — Просто… хотів переконатися, що ти спокійна.

Я сідаю, притримую ковдру.

— Стараюся, — відповідаю. — Але сон не йде.

Він підходить ближче, і світло свічки торкається його обличчя.

Очі темні, глибокі. У них щось є — ніжність, яку він, здається, не хотів показувати. Він нахиляється трохи, шепоче кілька слів мовою, яку я не знаю. Його пальці проводять у повітрі перед моїм обличчям — і там, де проходить його рух, залишається легкий холод, як подих вітру.

— Що це? — питаю я, ледве чутно.

— Закляття, — відповідає він. — Від нічних кошмарів. Щоб ти спала спокійно.

Його голос низький, теплий, як дотик.

Я киваю, і в грудях щось м’якне.

— Дякую, — шепочу.

Він ледь усміхається.

— Добраніч, Вікторіє.

— Добраніч, мій лорде.

Двері зачиняються, і тиша повертається.

Але я ще довго чую його голос у думках. І коли нарешті засинаю, сон приходить м’яко — без страху, без тіней. Лише спокій, який пахне тим самим, що й він: холодною магією і теплом, якому не хочеться опиратися.