Глава 13. Вікторія

Прокидаюся до світанку — не від шуму, не від світла, а від того, що щось мене будить.

Відчуття дивне: наче хтось стоїть поруч, дивиться.

Я розплющую очі — у кімнаті нікого. Та все одно серце калатає, як після бігу. Торкаюся шиї, щоки, долонь — і здається, що на шкірі досі відчуваю тепло. І шерсть. М’яку, густу, справжню. Я сідаю на ліжку, вдивляюся у вікно. Місяць іще не зовсім сховався. Може, це просто сон? Але запах... Я точно відчуваю запах — щось на кшталт дикої трави, дощу й теплого диму. Він не зник навіть зараз.

Я стискаю ковдру й тихо шепочу:

— Вовк…

Слово звучить неприродно голосно в тиші. 

До своїх нічних видінь я майже звикла. Не даремно вони переслідують мене щоночі. Проте що це означає, я так і не зрозуміла.

До сніданку я йду раніше, ніж слід. Грета зустрічає мене біля сходів, як завжди усміхнена, але занадто уважна.

— Леді не спалося? — питає, наливаючи мені чаю.

— Сни дивні, — відповідаю ухильно. — Тепер постійно сняться.

Вона киває, але її очі тьмяніють, стають настороженими.

— Не всім снам варто вірити, леді.

Її слова змушують мене зітхнути. Якби ж я знаходила хоч якийсь сенс цих снів, то може розуміла б чи варто їм вірити. Іду до вікна, дивлюсь на сад.

Там, унизу, де світло ще не розігнало тінь, щось рухається. Темна пляма серед дерев.

Серце смикається — але коли придивляюся, там лише вітер колише гілки.

Ліорен сьогодні не приходить снідати, але з'являється тоді, коли я завершую трапезу. Звичний, спокійний, але сьогодні його присутність відчувається інакше — сильніше. Коли він заходить, повітря ніби стає густішим.

Ми разом снідаємо, а потім він спокійно питає:

— Готова до занять? — питає він звично, але його голос змушує мене згадати… Музику. Його дотик. Ті очі вовка, що дивилися майже так само. Я киваю.

— Так, мій лорде.

Він усміхається куточком вуст — ледве помітно.

Ми починаємо повторювати етикет: як звертатися до титулів, як тримати келих, як стояти при королівському дворі.

Але мені важко зосередитись.

Бо щоразу, коли він проходить поруч, у мене тремтить повітря під шкірою.

І коли його рука торкається моєї, щоб виправити рух, я відчуваю той самий дотик, що й у сні.

— Ти сьогодні неуважна, — каже він нарешті.

Я піднімаю очі, намагаючись зібратися.

— Пробач. Просто… сни трохи збивають. Не виспалася.

— Знову вовк? — він вимовляє це слово спокійно, але я бачу, як м’яз на його щоці сіпається.

Я завмираю.

— Звідки знаєш?..

— Інтуїція, — його голос рівний, але щось у ньому надто стримане.

— Так, — кажу тихо. — Але сьогодні це було інакше. Наче я його чула. Наче він кликав мене.

Його погляд стає глибшим.

— І ти пішла б, якби могла?

Я не відповідаю. Бо відповідь — так. Він зітхає, відходить на кілька кроків.

— Не йди за голосом, Вікторіє. Не все, що кличе тебе в цьому світі, бажає добра.

— Якщо хотів мене налякати, в тебе вийшло.

— Я лише застерігаю, — зітхає.

Коли ми закінчуємо заняття, я прошу відпустити мене до бібліотеки. Він погоджується, але додає коротко:

— Тільки не виходь у сад після заходу.

Я хочу спитати — чому, але він уже розвертається й іде.

І все ж, коли ніч опускається, я стою біля вікна, не відводячи погляду від темного саду. Там, серед сріблястих тіней, мені здається, хтось стоїть. Не рухається. Дивиться.

Моє серце б’ється швидше.

Я шепочу, майже беззвучно:

— Я знаю, що ти там.

І в цей момент вітер торкається скла, наче хтось проводить по ньому лапою.