Глава 12. Ліорен

Коли вона йде, повітря ніби втрачає смак.

Двері зачиняються, а я ще довго стою, вдивляючись у них, наче зможу повернути її погляд просто силою думки. Смішно. І небезпечно. Мені потрібно вирватися.

Я виходжу у сад, туди, де темрява чистіша за світло. Місяць висить низько над кронами, його відблиски лягають на траву срібними латками. Ніч пахне вологими листям, сосновою смолою і холодом. Я вдихаю на повні груди — й нарешті дозволяю собі бути тим, ким я є.

Я надто довго тримав у собі те, що не можна тримати.

Мій вовк рветься назовні, глухо гарчить десь під шкірою. Його енергія б’ється в ребра, у горло, у долоні, поки не стає нестерпно.

Я заплющую очі — і дозволяю.

Тіло спалахує білим жаром. Кістки тремтять, шкіра змінюється, подих стає глибшим. У мить усе навколо пахне гостріше, світліше.

І я — не людина.

Я — вовк.

М’язи розслабляються. Світ стає зрозумілішим, чеснішим. Ніяких масок, ніяких слів. Тільки інстинкти, дика суть, яка була зі мною завжди.. Я чую кожен звук: шерех листя, рух повітря, биття свого серця. І коли відкриваю очі — бачу вже не людськими, а вовчими.

Тиша. Свобода.

Я біжу садом — м’яко, майже нечутно. Вітер у шерсті, місяць у крові.

Ніч — єдине місце, де я не мушу ховатися.

А потім раптом — звук. Тихий, легкий, як шелест. Я піднімаю голову. На сходах біля арки з плющем стоїть вона.

Вікторія.

У тонкій нічній сорочці, з халатом, що спадає з плеча. Світло місяця торкається її шкіри, робить її нереальною — мов зі сну. І, мабуть, це сон. Її кроки повільні, плавні, а погляд — далекий, порожній. Вона спить. Але йде до мене.

Мій вовк насторожується, гарчить глухо, та я приборкую його. Вона не ворог. Не небезпека. Вона — як полум’я: небезпечна лише тому, що я не можу не тягнутись.

Вона підходить ближче, зовсім близько. Її босі ступні торкаються холодної трави, але вона не помічає. В її очах — напівтінь, але коли вона дивиться на мене, мені здається, що дивиться прямо в душу.

— Не бійся, — шепоче вона, хоча я нічого не роблю.

Її рука тремтить, коли вона піднімає її до моєї щоки. Я не відходжу. Навпаки — нахиляю голову.

Теплий дотик. Легкий, майже нечутний.

Вона гладить мене — по щоках, по шиї, по шерсті. А потім її пальці ковзають по рубцю — старому шраму, який починається під вухом і тягнеться до плеча.

Світ зупиняється.

У мені все стискається, перетворюється на один-єдиний пульс — її дотик.

Мій вовк виє всередині, зводячи мене з розуму. Він хоче ближче, сильніше, хоче, щоб вона не відпускала.

Але я стою нерухомо. Дозволяю.

Мене не гладили… ніколи. Я не домашнє кошеня. Проте з нею… Їй дозволяю все, що завгодно. Відчуваю, як щось вибухає всередині — хвиля, що проходить від шкіри до серця. Вона пахне так, що я втрачаю контроль. Мед, трави, тепло шкіри — усе змішується у нестерпно солодку отруту.

Я ледь стримуюсь, щоб не притиснутись до неї.

Щоб не вдихнути її запах на повні груди.

Вона проводить пальцями ще раз, ніби шукає цей шрам, а потім — наче прокидається.

Її плечі сіпаються, вона дивиться навколо — розгублено, як дитина, що не розуміє, як опинилася тут.

А потім повертається й тихо йде назад до дверей. Я не рухаюся.

Просто дивлюсь услід, поки її силует не розчиняється в тіні замку. Тільки тоді я видихаю.

Це не випадковість.

Її привів наш зв’язок. І він росте, укріплюється, як живий корінь, що пробиває камінь.

Вона не просто бачить мене. Вона відчуває мене.

І це — найбільша небезпека.

Для нас обох.

***

Вона входить у залу, коли сонце вже пробивається крізь вікна. Її волосся спадає м’якими хвилями, очі сяють — але є в них щось… розгублене.

Вона бачить мене, усміхається, але я чую у цій усмішці запитання.

— Як спалося? — питаю спокійно, ховаючи втому під байдужістю.

— Дивно, — відповідає вона, сідаючи навпроти. — Снився вовк. Великий, темний. Але він мене не лякав. Навпаки — мені було спокійно. Я навіть торкалася його. — Вона трохи сміється, сором’язливо. — Безглуздий сон, правда?

— Можливо, просто втома, — відповідаю рівно.

Вона дивиться на мене довше, ніж потрібно, і я розумію, що вона відчуває щось.

Ту саму тінь між нами.

Ми снідаємо разом, повторяючи вчора вивчені прибори. А потім знову повертаємося до танців. Танці — найлегший спосіб її викрити. Бо розмовляти з нею будуть не усі, але всі бачитимуть її в колі. І це важливо, щоб вона рухалася впевнено, наче вчилася цьому з юних літ.

Музика починає звучати знову. Ми танцюємо.

Вона швидко вловлює ритм, легка на крок, уважна. І все ж часом плутається, коли я наближаюсь занадто близько.

І саме в цей момент вона завмирає. Її погляд спиняється на моїй шиї.

— У тебе… шрам, — каже вона пошепки.

Я торкаюся його машинально.

— Давній. А що?

— Він був у того вовка, — каже вона тихо, але твердо. — Уві сні. Я пам’ятаю. Я торкалася саме цього місця. Тобто мені міг би снитися ти в вовчій подобі, але я не бачила шраму раніше.

Наші погляди зустрічаються. На мить час завмирає.

— Певно, побачила вчора, — намагаюся, щоб мій голос звучав байдуже.

— Ні, я б запам'ятала, — каже серйозно, в тоді видає: — Отже, мені сняться пророчі сни? — 

Я всміхаюся. Її дитяча радість відповіді, яку сама для себе придумала, виглядає потішно.

— Можливо, — киваю. І нарешті відводжу очі, щоб вона не побачила того, що ховаю глибше за всі закляття.