Глава 11. Вікторія

Ми танцюємо вже, здається, вічність.

Музика змінюється, а я продовжую повторювати фігури, поки ноги не болять, поки плечі не німіють від напруги. Повітря в кабінеті гаряче, воно пахне воском, старими книгами й ним — терпким, темним ароматом, який важко описати.

Я втомилася. І зголодніла.

Але не кажу. Не можу. Це мій шанс. Мій спосіб вижити у цьому світі, серед їхніх законів, їхніх балів і їхніх обрядів. Якщо я хочу повернутися додому — маю стати кимось, хто може вижити.

Він дивиться на мене, і я бачу, як його погляд м’якшає.

— Досить, — каже нарешті. — Ми вже кілька годин тут.

Я автоматично зупиняюся, задихаюсь, але намагаюсь триматися рівно.

— Усе добре, — кажу, всміхаючись. — Можу ще.

— Можеш, але не повинна, — він ледь усміхається у відповідь. — Час відпочити. І поїсти. Ще не вистачало, щоб я морив тебе голодом.

Я зніяковіло дивлюсь у підлогу.

— Я нікому не скажу, — усміхаюся.

— Чому ти не сказала, що голодна? — його голос тепер м’якший, але є в ньому щось, що змушує мене підняти голову.

— Бо поїсти я завжди встигну, — кажу тихо. — А от навчитися — не певна. І я… боюсь.

Він дивиться на мене уважно, довго, так, що я майже забуваю дихати.

— Балу? — перепитує нарешті.

Я киваю.

— Усі ці люди, манери… Я навіть не знаю, як правильно стояти біля короля, не кажучи вже про те, як не видати себе.

Він нахиляє голову трохи набік, у його очах промайнула тінь, але голос спокійний:

— Все буде добре. Я буду поруч.

Ці слова чомусь дають більше, ніж усі запевнення у світі. Я киваю, ковтаючи хвилювання.

Ми йдемо до їдальні.

Світло свічок тремтить на стінах, коли ми входимо. Слуги миттєво з’являються — тихі, наче тіні. Вони ставлять перед нами страви: запашне м’ясо, хліб, фрукти, вино. Я дивлюсь на все це, не знаючи, що брати першим.

Він помічає моє вагання.

— Спочатку візьми ось це, — каже спокійно, показуючи на прилади. — Це ніж для м’яса. Тримай ось так. Не стискай пальці, легше.

Я стараюсь. Рухаюсь повільно, обережно. Іноді помиляюсь, але він не сміється — лише терпляче виправляє. Його голос низький, рівний, трохи втомлений, але добрий.

Ми вечеряємо довго.

Він розповідає мені, як відрізняти герби родів, які заборонено обговорювати теми при столі, які компліменти вважаються образливими. Я слухаю уважно, записую все в пам’яті, як у зошит.

Коли я випадково беру келих неправильно, він нахиляється і легким рухом направляє мою руку.

— Ось так. Добре. — Його пальці ледь торкаються моїх, і я відчуваю, як тепло пробігає шкірою.

Він дивиться на мене з-під довгих вій і каже просто:

— Ти швидко вчишся. Молодець.

Я всміхаюся — вперше за цей день щиро.

— Дякую. Я… дуже тобі вдячна. Ти стараєшся зберегти мені життя, хоча я для тебе ніхто. Я розумію, що в тебе є свої мотиви і це випадковість, що з дванадцяти землянок тобі потрапила саме я. Однак, я всеодно дуже вдячна.

Він мовчить кілька секунд. І щось у його обличчі змінюється. Він ніби стає похмурим. Я не знаю, про що він думає, тому просто роблю глибокий вдих. Потім підводжусь і трохи схиляюсь, роблячи кніксен, як він вчив.

— Добраніч, мій лорде, — кажу тихо.

Він лише киває. Його погляд темніє, і я швидко виходжу.

У своїй кімнаті я падаю на ліжко і, ледве торкнувшись подушки, засинаю. Свічка ще не догоріла, але очі злипаються.

І сни приходять одразу.

Мені сниться вовк. Великий, темний, з блискучими срібними очима.

Він стоїть між мною і чимось темним, що наближається з туману. Він гарчить, захищає.

Я простягаю руку, торкаюся його шерсті — густої, м’якої. Пальці тремтять, але він не відходить. Навпаки, нахиляє голову, дозволяючи мені гладити себе. Несподівано помічаю шрам на сильній шиї. Ніжно проводжу пальцями по ньому, ніби хочу втамувати біль. Вовк затамовує подих. Примружує очі.

Я шепочу:

— Ти дуже красивий…

Він дивиться на мене — і здається, я бачу в його очах блиск того самого погляду, який зустрічав мене сьогодні, у танці. Того, що належить не звірові. А людині.