Глава 10. Ліорен

Вона в моїх руках. М’яка, тепла, легка — і водночас така сильна у своїй невпевненості. Ми рухаємося в ритмі музики, і я відчуваю, як повітря навколо стає густішим. Усе інше — розчиняється. Залишається тільки вона.

Її подих торкається моєї шиї. Її серце б’ється швидше, ніж потрібно для вальсу. Але і моє — не краще. Я відчуваю, як у мені ворушиться вовк. Не звір, не демон — моя друга сутність, мій інстинкт, частина крові, якою я живу і яку навчився приборкувати. Але зараз… він не слухається. Він бачить у ній щось, що не можу пояснити. І відповідає.

Від неї йде хвиля — не запах навіть, а енергетика. Тепла, ніжна, світла, що пробиває мою темряву. Ми з нею дихаємо в одному ритмі. Її енергія торкається моєї, і світ всередині мене вибухає.

Я не маю права цього хотіти. Але не можу не хотіти.

Її очі піднімаються до моїх, і я розумію: ще трохи — і я не втримаюсь.

Вовк рве всередині клітку. Йому хочеться ближче. Вдихнути. Доторкнутися. Запам’ятати.

Віка зупиняється, обережно переводить подих.

 — Як у мене виходить? — питає тихо. Її голос — легкий, трохи схвильований.

— Добре, — відповідаю, і власний голос здається мені чужим. — Ти молодець.

Вона усміхається і щось у моїх грудях боляче стискається. Її усмішка має дивну силу, мов світло після бурі.

Я натискаю на мушлю. Музика змінюється. Повільніша, складніша мелодія огортає кімнату.

— Спробуємо інший танець, — кажу.

— Я такого не знаю, — зізнається вона. — Там багато фігур?… Я заплутаюсь.

— Не заплутаєшся, — відповідаю тихо. — Я навчу.

Ми стаємо знову. Вона дивиться на мене зосереджено, але в очах з’являється блиск. Я веду її — поворот, крок убік, нахил. Її рухи невпевнені, але красиві, інтуїтивні.

Вона старається. Вона слухає. І я ловлю себе на тому, що мені хочеться залишити все як є — без обов’язків, без страхів, без чужого світу. Просто стояти з нею ось так. Хоч цілу ніч.

Вона знову збивається, плутається у кроці. Я підходжу ближче, кладу долоню поверх її руки.

 — Ні, ось так, — кажу м’яко. — Розслаб пальці. Відчуй музику, не рахуй кроки.

Її волосся торкається мого плеча. І запах… Богине, цей запах. Квітковий, чистий, але з чимось теплим і живим, від чого в мене стискається все всередині. Вовк завиває тихо, майже чутно — як відлуння моїх думок.

Я вдихаю глибше, відвертаю голову, щоб не нахилитися до неї. Якщо зроблю це — вже не зупинюся.

Вона піднімає погляд. Її очі — блакитно-сірі, світлі, живі. Вони ніби питають, чому я зупинився. Я не можу відповісти. Бо не знаю, як.

Я відступаю, роблю крок назад.

 — Ще раз, — кажу коротко, хрипко. — Повторимо.

Вона киває і починає спочатку. Її рухи стають точнішими. Музика ллється хвилями, і я не можу відірвати погляду.

Я ловлю кожен її подих, кожен вигин тіла, кожен обережний дотик. І розумію — приховати це більше не вдасться. Ні від неї, ні від себе. Але потрібно. Це все ускладнить, а цього нам не потрібно.

Коли вона проходить повз мене, я відчуваю, як вітер від її руху торкається мого обличчя. Хочу вдихнути глибше. Хочу втримати цей момент. І ледве не нахиляюсь, щоб поцілувати її в волосся. Ледве.

Вчасно стримуюся.

Вовк гарчить тихо, невдоволено. Йому замало.

Я відводжу погляд, глибоко вдихаю. Вона сміється — тихо, нервово, але щиро.

І я розумію: усе вже вирішено. Між нами сталося щось, що не можна назвати словами. І тепер я не знаю, як витримаю день без неї. А тим паче — як переживу ніч.