Глава 9. Вікторія

Я все ще тримаю в руках запрошення, наче воно є вироком.

Бал.

Палац.

Люди, які відразу зрозуміють, що я не звідси.

Мене охоплює страх — не такий, як перед небезпекою, а холодний, розумний страх викриття. Один неправильний жест, слово, погляд — і я зраджу себе.

Ліорен стоїть біля вікна, дивиться у сіре світло, що просочується крізь шибку. Його обличчя, як завжди, непроникне, але я відчуваю: він напружений. У ньому щось гуде, приховане, небезпечне.

— Куди ти зібралася? — його голос змушує мене здригнутися.

Я повільно опускаю очі, ховаючи запрошення за спину.

— Я… хотіла піти до себе. Почитати те, що взяла з бібліотеки. — Зітхаю. — Але тепер, мабуть, не зможу зосередитись.

Він киває коротко, без тіні емоцій.

— І не треба. Читання почекає. Зараз у нас інше завдання.

Я підозріло зводжу брови.

— Завдання?

Його кутик губ ледь помітно піднімається.

— Підготовка, — каже він, і в очах спалахує щось, схоже на лукавство. — Ходімо.

Ми йдемо мовчки. Коридори замку тягнуться нескінченно: холодний камінь, факели на стінах, їхній вогонь кидає м’яке золоте світло на його темну постать попереду. Його хода впевнена, кожен крок відлунює владою.

Ми зупиняємося біля важких дверей — старе темне дерево з різьбленими символами, схожими на літери, яких я не знаю. Ліорен проводить рукою перед замком, і дерево вкривається блакитним інієм, що світиться, наче лід у місячному сяйві.

Я не стримую захопленого подиху.

— Що це?

— Закляття тиші, — відповідає спокійно. — Щоб нас не підслухали.

Його голос низький, спокійний, але слова звучать як щось інтимніше, ніж просто пояснення. Мурашки біжать шкірою. Я не знаю, чому, але почуваюся, наче він замкнув не тільки двері — а й мене всередині з ним.

У кабінеті пахне старим папером, травами і теплим воском свічок. Столи вкриті картами, пергаментами, книжками й металевими гербами — цілими родовими знаками.

Він вказує мені на стілець біля себе:

— Сідай.

Я слухаюсь, хоча відчуваю, як у грудях все напружується.

— Якщо хочеш пройти за леді де Порфьє, — каже він, присуваючи до мене кілька книг, — мусиш навчитися поводитись як леді.

Я криво усміхаюся.

— І що це означає?

Він піднімає погляд. Його очі — темні, майже чорні, глибокі.

— Усе, — каже тихо. — Манери, звертання, герби, етикет при дворі, поведінка за столом, світські розмови. А ще — танці.

Я морщу лоба.

— Танці? — у мене виривається сміх. — Серйозно? За два тижні?

— Абсолютно, — відповідає він спокійно. Без усмішки. І дістає зі шухляди невелику сріблясту річ, схожу на мушлю. Торкається — і вона розкривається, випускаючи ніжну, трохи сумну мелодію.

Звуки подібні до вальсу наповнюють кабінет, сплітаючись із запахом свічок.

Я не можу стримати усмішку.

— Я колись ходила на бальні танці. Ще в дитинстві, — кажу майже з полегшенням, ніби це щось означає.

— Тим краще, — його голос змінюється — теплішає, стає нижчим. — Тоді тобі буде простіше.

Він підходить ближче.

— Дозволь.

Його рука піднята до мене. Я вагаюся — але потім все ж кладу свою долоню в його. Вона губиться у його пальцях — сильних, теплих, упевнених.

Ми стаємо посеред кабінету. Він кладе одну руку мені на талію — обережно, але рішуче. Я відчуваю його тепло крізь тонку тканину сукні. Його інша рука тримає мою, і ми починаємо рухатись.

— Розслабся, — каже він тихо. — Танець — це довіра. Навіть якщо вона тимчасова.

Його голос пульсує поруч із музикою.

Я намагаюсь зосередитись на кроках, але серце б’ється надто швидко. Його рухи плавні, точні — він веде, і я лише встигаю слідувати.

Тканина його сорочки торкається моєї руки, його подих лоскоче щоку. Я відчуваю, як він дихає — рівно, глибоко, і ця близькість стає майже нестерпною від того, що приємною.

Мелодія зливається з ритмом наших кроків. Я ловлю себе на тому, що не думаю — просто рухаюсь. Забуваю, хто я, де я.

Раптом його пальці міцніше стискають мою талію, утримуючи рівновагу після повороту. І я підводжу очі.

Він зовсім близько. Надто близько.

Його погляд — той самий, який я бачила, коли він з’являвся з темряви, коли дивився на мене після втечі. Темний, уважний, небезпечний. Але в ньому щось іще — тепло, приховане, неочікуване.

Я відчуваю, як у грудях щось стискається. Неможливо описати це почуття, але я розумію: на мене дивиться зараз не людина. Вовк. Але мені чомусь зовсім не страшно.

— Ви… маєте час на все це? — запитую, щоб хоч якось зруйнувати мовчання.

— Не маю, — коротко відповідає він. — Але не можу нікому довірити тебе. Нікому не можна довіряти. Слугам теж. Краще, якщо я сам навчу.

Його рука на моїй талії палає. Музика тане, але ми ще стоїмо, не рухаючись.

Я намагаюся відвести погляд — і не можу.

Він небезпечний.

Надто близько.

І надто красивий.