Глава 7. Вікторія

Щойно Ліорен пішов, у двері несміливо стукають. Я здригаюся й обережно озиваюся:

— Хто там?

— Це я, леді… Грета, — чується тихий голос.

Двері прочиняються, і в кімнату заходить уже знайома мені служниця з добрими, трохи наївними очима. В руках вона несе піднос, з якого піднімається аромат гарячого супу й свіжоспеченого хліба.

— Ох, як же я хвилювалася за вас! — одразу починає вона, ставлячи тарілки на стіл. — Казали, ви вийшли з маєтку і загубилися. А ж тутешні гори небезпечні, темні чаклуни нишпорять поблизу… та й звірі теж. Ви ж не знали цього, леді?

— Я… — я ніяковію, не знаючи, що відповісти. — Ні, не знала.

Грета зітхає й крутить головою, ніби картаючи мене, але в її голосі чується не роздратування, а турбота:

— От бачите. Добре, що герцог встиг вас повернути.

Вона підсуває мені стілець і киває:

— Сідайте, леді. Ви ж, певно, голодні.

Я справді страшенно голодна. Руки самі тягнуться до ложки. Суп густий, із коренеплодами й шматочками м’яса, трохи пряний, але смачний. Я жадібно сьорбаю кілька ложок і не втримуюся:

— Боже, який смачний!

Грета усміхається, вочевидь задоволена моїм захопленням.

— У нас кухар вміє дивувати. А хліб ще теплий, тільки з печі. Скуштуйте.

Я відламую шматок, занурюю його в суп і ковтаю так швидко, що мало не давлюся. Тепло розливається по тілу, і тільки тепер я розумію, наскільки втомилася й наскільки хотіла нормальної їжі.

— Дякую… — бурмочу я, витираючи губи. — Це краще, ніж у будь-якому ресторані вдома.

— У… ресторані? — перепитує Грета, нахиляючи голову набік.

Я мнуся. Дурепа, Віко! Видам себе тільки так.

— Так, це… у нас так називають кухні.

Вона нічого не питає далі, але я помічаю, що її цікавий погляд затримується на мені довше, ніж зазвичай.

Коли я доїдаю, служниця підводиться.

— А тепер ходімо, леді. Вам потрібна купальня.

— О, ні, я сама… — починаю я поспіхом, але Грета вже киває рішуче.

— Так тут заведено, — каже вона м’яко, але так, що сперечатися безглуздо.

Купальня виявляється великою кам’яною залою з глибокою діжкою, наповненою теплою водою. Від неї піднімається запах трав і квітів. Я занурююся — і мало не стогну від полегшення: після всіх переживань це здається раєм.

— Леді, дозвольте, — Грета підходить і приносить невелику глиняну посудину. — Це масло. Воно повертає тілу сили.

Я намагаюся відмахнутися:

— Справді, я можу сама.

— Ні-ні, — усміхається вона, — така моя робота.

Її руки легкі й теплі. Вона втирає масло в мої плечі, спину, руки — і я починаю розслаблятися всупереч власній напрузі. Потім вона бере іншу посудину, з ароматною олією, й втирає в моє волосся. Воно стає неймовірно гладким, блискучим, наче шовк. Оце косметологічні компанії розорилися б, якби в нас хтось приготував цей засіб. Промайнула думка: ще трохи, і я справді почну насолоджуватися цим дивним світом.

Коли мене перевдягають у легку лляну сорочку й повертають у кімнату, я буквально падаю на ліжко. Теплі ковдри, м’які подушки — і тіло саме здається сну.

Та сон не спокійний. Я раз по раз прокидаюся, захлинаючись у мареннях. Перед очима постає вогонь, темні фігури в капюшонах, кам’яне коло, і хтось шепоче слова, яких я не розумію, але від яких кров холоне.

— Ні… — шепочу я, прокидаючись, озираюся навколо, сподіваючись побачити свою кімнату вдома. Але щоразу натомість зустрічаю темні гобелени, високу стелю і холод кам’яних стін.

Так минає ніч. Я змиряюся: це не сон.

Нова сукня та Бібліотека

Коли у вікно зазирають перші промені, Грета знову приходить. Цього разу вона несе складену зелену сукню з атласу.

— Для вас, леді, — каже вона з гордістю. — Герцог наказав, щоб ви мали все потрібне.

Я торкаюся тканини, і вона здається мені настільки розкішною, що в грудях щемить. Грета допомагає одягнутись, підтягує корсет, поправляє волосся.

— Вам личить, — каже вона щиро.

Я дивлюся у дзеркало й ледь упізнаю себе.

— Дякую, — тихо мовлю я.

— Герцог зараз у справах, — додає служниця. — Якщо бажаєте, я можу провести вас до бібліотеки. Його Світлість сказав, ви любите читати.

Моє серце підстрибує. Це шанс нарешті дізнатися більше.

— Так, проведи мене, будь ласка, — кажу я.

І ми рушаємо довгим коридором, а я відчуваю, як серце калатає від передчуття, що в старих книгах, може, схована відповідь, як повернутися додому.

Бібліотека виявляється ще більшою, ніж я собі уявляла: нескінченні ряди полиць, книги від підлоги й аж до високої стелі, запах старого паперу, сухих трав і воску. Я завмираю на порозі, відчуваючи, як серце завмирає від цього простору. Якщо тут і можна знайти відповіді — то саме серед цих томів.

— Леді, — Грета несміливо торкається мого ліктя, — з чого бажаєте почати?

— З історії, — відповідаю я, ковтаючи хвилювання. А побачивши її здивований погляд, наче лукаво додаю: — Не все ж любовні романи читати… В моєму домі значно менша бібліотека, тож хочу пошукати щось новеньке серед історичних легенд.

Ми разом ідемо поміж рядами. Я ковзаю пальцями по палітурках, намагаючись розібрати хоча б назви. Більшість важкі, в темній шкірі з золотим тисненням. Зовсім незнайомі літери складаються в слова, які я дивним чином тепер розумію. Закляття Ліорена працює й далі.

Я нахиляюся до полиці, витягаю товсту книгу з гербом на обкладинці, розгортаю її — і відразу розумію, що там хроніки. Списки королів, війни, обряди.

Та тільки я зосереджуюся, як відчуваю на собі уважний погляд. Грета стоїть поруч і навіть не намагається піти. Розумію, що викликаю в неї непотрібний подив.

— Можеш іти, — пробую я невимушено. — Я хочу почитати сама.

Служниця усміхається винувато, але заперечно хитає головою.

— Пробачте, леді, але герцог наказав, аби я завжди була поруч. Раптом вам щось знадобиться…