Глава 6. Ліорен

Я мчу стежками в горах, лапи б’ють камінь і землю, запах прибулої веде мене, немов вогонь у нічній пітьмі. Запах її гострий, чистий, чужий — але вже такий рідний.

Дурна дівчина! Як посміла втекти?

У грудях вовка клубочиться злість. Я даю їй безпеку, дах, їжу — а вона тікає. Дитина, яка нічого не знає про цей світ, думає, що впорається сама.

Я гарчу подумки, змушуючи себе пришвидшитися. Що, якби її вже схопили люди короля? Що, якби вона потрапила в руки чаклуна?

Серце вовка б’ється так сильно, що, здається, розірве мене зсередини. Гнів переплітається зі страхом. І ще щось… ревнощі. Вовк не хоче віддавати її нікому. Нікому!

Коли я нарешті знаходжу її, серед скель, оповиту туманом, щось у мені перевертається.

Серце вовка тремтить. Мить — і я стрибаю. Але коли ловлю її, вже людина. Хвилює інше, абсолютне усвідомлення того, що щойно дещо сталося: мій вовк обрав. Пару. Кохану. Істинну.

Істинна.

Я чув легенди. Казки для чаклунських дітей: вовк за запахом обирає свою єдину, ту, без якої він не житиме. Та я вважав це маячнею. Казкою. Вигадкою. Бо за все своє життя я не зустрів жодного, хто б мав істинну.

А тепер дивлюся на неї. Приблуда. Дівчина, що прийшла крізь завісу. Та, якій загрожує смерть. Та, кого я, можливо, сам мав би вбити, аби не дати королю довершити обряд.

Але вовк у мені вже зробив вибір. І це вже незворотньо. 

Прокляття! Згадується давнє прокляття. Слова чаклуна, якого я переміг у двобої, ще бувши хлопчиною, але який посміхнувся, стікаючи кров’ю: «Ти знайдеш істинну, Ліорене. І вона згорить у вогні».

Вогонь.

Обряд.

Вона.

— Я твій єдиний шанс вижити, — пояснюю їй пошепки. В її очах — переляк і виклик водночас.

— Ти?! — вона різко вдихає. — Ти мене роздушиш! Тварина! Відпусти. Я сама піду з тобою.

— Ще й як підеш! — шиплю до неї і встаю на ноги. Хочу допомогти їй, але вона не приймає руку.

— Ти втекла, — виривається крізь зуби. — Хіба я дозволяв тобі залишати дім?

— Бо я не вірила тобі! — кричить вона, і сльози блищать на її віях. — Думала, це все дурний розіграш! Але… це не розіграш. Це… все справжнє.

Її голос тремтить, але слова ріжуть мене гостріше, ніж лезо.

Я розрізаю руками простір, готуючи для нас портал у мій маєток. Шкода, що портали в інші світи не так легко створювати. Тепер шанси того, що вона таки загине, лише зростають. Кляте прокляття і клятий вовк! Моя протилежність, моє інше “я”, дике і некероване. А ще цілковито нерозумне, як видно.

— Після вас, — показую їй на портал. Зараз вона виглядає, мов справжня леді, хоч і в зіпсованій сукні. Аж дивно. Вона справді дуже красива. Волосся, мов вогонь, а погляд, впертий, гоноровий, з викликом… Так, Вікторія відрізняється від усіх тутешніх жінок.

— Згадав, що можна бути джентльменом? Яка несподіванка, — хмикає вона і врешті входить у портал. І я поспішаю за нею, думаючи про те, що починаю розуміти свого вовка. Щось таки в ній справді є.

Ми опиняємося в її покоях. Обличчя чужинки вогнем палає від емоцій.

— Ти… мусиш мені пояснити, — каже нарешті, тихо. — Усе. Інакше я збожеволію.

Я зціплюю зуби. Сказати все? Неможливо. Але згоден, їй треба знати хоча б про небезпеку.

— Король Еріан хоче стати безсмертним, — починаю рівним голосом. — Для цього йому потрібні прибулі. Вас дванадцятеро. Одинадцять у нього. І без тебе обряд неможливий, тому тебе шукають.

Вона блідне.

— І… що це за обряд?

— Нічого приємного або хорошого. Ти увійшла крізь завісу. Це не твоя вина. Але ти в небезпеці, тому маєш бути слухняною дівчинкою. В цьому світі в тебе лише один союзник…

— Ти… — шепоче вона. Я киваю і вона продовжує: — Чому ти не хочеш, щоб король провів ритуал? Це ж твій кузен, якщо не помиляюся?

— Причин багато. Він негідник. Він причетний до смерті моїх батьків, хоч це і не доведено. Після його смерті новим королем стану я. Як розумієш, у мене достатньо мотивів і твоє життя мені важливе. Але, якщо ти не будеш хорошою дівчинкою, я знаю ще один спосіб, як зробити так, аби король тебе не отримав…

Ні, я не збираюся її вбивати. Вбити свою істинну? Тепер моє життя пов’язане з її. Відправити її назад і зруйнувати зв’язок — єдиний вихід. Але їй того знати не треба. Хай краще боїться, аніж знову наважується на дурниці.

Вона обережно відходить назад, повільно сідає на тахту біля каміну і закриває обличчя руками. Мені справді її шкода, але я не маю часу підтирати соплі прибулим дівчиськам. А тим паче не треба, щоб ми зближалися і зв’язок істинних ріс. Нізащо.

— Ти повернеш мене додому, якщо буду слухняною? — врешті шепоче вона. В очах згасає вогник виклику. Тепер там відчай.

— Зроблю все в моїх силах і навіть більше для цього. Слово честі.

— А якщо не вийде, вб’єш… — шепоче.

— Якщо ти не створюватимеш мені проблем, я знайду спосіб тебе сховати і через півроку відправити назад. Ще питання?

— Що це за світ? — вона здивовано розширює очі.

— Асгардія — одне з багатьох королівств нашого світу, — зітхаю я. — Всі вони практично не відрізняються. Магією володіють лише чоловіки. Особливо сильні можуть обертатися вовками. Їх звуть чаклунами.

— Як ти…

— Точно. Хоч корона передається через право спадкоємства, король, як правило, найсильніший чаклун. Йому служить Верховний маг, наймудріший старійшина. Всі чаклуни входять в Залізний Орден і бережуть королівство. Вони й ловлять вас, прибулих дівчат з інших світів, які двічі на рік переселяє до нас Червона Завіса.

— Коли я сюди потрапила, я ніби як… з моїх рук іскри йшли… і вогонь… Що це означає? — вона пильно дивиться на свої руки. Я теж мимоволі опускаю на них погляд. Дуже тендітні пальчики. Так і хочеться припасти до них вустами… Стоп! Ліорене, чорт з тобою, візьми себе в руки! Це тваринні бажання! Це не ти!

— Жінки не володіють магією в нашому світі. Але ви… Вас Завіса наділяє даром.