Глава 5. Вікторія

— Як тебе звати? — питаю в дівчини.

— Грета, леді. Дозвольте? — вона здивовано обходить коло навколо мене, не в змозі придумати, як стягнути з мене футболку. — Ваш… одяг для верхової їзди потрібно скинути.

Ага, для їзди. А що, логічно. Не в сукнях же їздити на конях…

Я слухняно скидаю футболку і джинси. Мене хочу позбавити і білизни, але мережані панталони довіри не дають. Проте заперечити не встигаю, мене втягують у вир «перевтілення». Дівчина наполеглива й чемна водночас. Вона ніби не чує моїх протестів, лише лагідно усміхається й повторює:

— Дозвольте, леді, так треба.

На мене натягують важку тканину, підтягують корсет так, що я ледве дихаю, зашнуровують спину. Потім вона береться за моє волосся. Руки в неї вправні, рухи точні: кілька хвилин — і мої звичайні хвилі зібрані у складну зачіску, прикрашену шпильками з перлами.

Коли вона підводить мене до великого дзеркала, я мало не втрачаю дар мови.

Переді мною стоїть зовсім інша дівчина. Велична, незнайома. Немов з історичного фільму. Я.

— Боже… — виривається в мене. — Це що, я?

Служниця усміхається, задоволено киваючи.

— Вам личить, леді.

Личить? Я виглядаю так, ніби маю зараз піти на бал із королем Англії. Чорт, навіть на випускному в школі я так не сяяла.

— Слухай, — наважуюся я, — а можна мені… ну… прогулятися?

Вона вагається мить, потім каже:

— Герцог зараз поїхав. Я можу показати вам дім і сад.

Поїхав? О, чудово. Цей дивний тип мене лякає, а тепер він відсутній. Ідеальна можливість.

В голові крутиться: Чому я маю йому вірити? Чому він допомагатиме? Він здався мені страшним і небезпечним. І вся ця маячня про «інший світ» — суцільна брехня. Напевно, це якийсь розіграш. Може, реаліті-шоу? Камери приховані десь у кутках. Зараз вийду з цього маєтку — і побачу нормальне місто, нормальні дороги.

Служниця веде мене коридорами, що здаються нескінченними: високі стелі, килими, гобелени, скрині й лютні в нішах. Потім ми виходимо в сад. Дивні дерева, квіти незнайомих кольорів, аромат такий густий, що аж паморочиться в голові.

— Тут можна залишитися самій, леді, — каже дівчина й чемно вклоняється.

Ідеально.

Я вдячно киваю й роблю вигляд, що просто гуляю алеями. Насправді вже через кілька хвилин я виходжу до масивних воріт. Вони важкі, але не замкнені. Охоронців нема. Ну і який це середньовічний замок без охорони-то? Ось і перша невідповідність. 

Я штовхаю ворота — і виходжу назовні.

Спершу йду спокійно, впевнено. «Ну ось, зараз вийду на дорогу, зловлю таксі. Побачимо, хто тут сміється останнім».

Але чим далі йду, тим дивніше все стає. Будинки не схожі на сучасні. Кам’яні, з башточками, з дерев’яними дверима, немов з картинок у книжках. Люди — в дивному одязі: довгі плащі, капюшони, сукні. Вони кидають на мене швидкі погляди, але ніхто нічого не каже.

— Це жарт? — бурмочу я. — Невдалий жарт. Скільки тут масовки? Надто дорого, щоб мене одну розіграти…

Я йду і йду, але звичного міста немає. Ні доріг, ні машин. Лише бруковані вулички й скелі, що височіють попереду. Кінні екіпажі, дивні тварини… З Чорнобильського лісу завезли, чи що? Присягаюся, я бачила в того кота шість лап!

Раптом мене осяює: якщо піднятися вище, з гори я побачу щось знайоме. Справжній світ. Може вишку електромережі. Розвінчаю цю маячню.

Я зціплюю зуби, підіймаю поділ сукні й рушаю стежкою в бік гір.

Не знаю, скільки так йду. Але щойно покидаю місто, вітер б’є в обличчя, холодний і гіркий. Я швидко крокую вузькою стежкою вгору, задихаюся, але не зупиняюся. Серце калатає так, ніби ось-ось вискочить із грудей.

Вишки так і не видно. Переконую себе, що треба піднятися вище, але тепер інша думка яскравіша: що як це правда? Про завісу… про портал…

Але всеодно, навіть, якщо й так, мені треба втекти. Подалі від цього місця, від того дивного чоловіка, який говорить, що він вовк і паралізує мене одним рухом руки. Це не може бути реальністю. Просто не може.

Дихай. Ще трохи. Тільки вперед.

Ніч приходить надто раптово, за лічені хвилини. Небо вкривається сяйвом мільярда зірок і місяців… Трьох місяців… Мамочки…

Позаду чути шелест. Ліс гуде, ніби сам стежить за мною. Мурашки пробігають по шкірі. Я озираюся — і завмираю.

Між деревами, у темряві, рухається тінь. Величезна. На мить спалахує пара жовтих очей.

— Ні… — виривається в мене.

Я кидаюся вбік, спіткаюся, майже падаю, але все ж підіймаюся й біжу далі. Ті очі не відстають. Вони наближаються.

Крик застряє в горлі. Я зриваюся на відкриту галявину і в ту ж мить щось важке навалюється ззаду. Мене збиває з ніг, і ми котимося по вологій траві.

Я задихаюся, вириваюся, але марно. Міцні руки притискають мене до землі. Перед очима — знайоме обличчя. Його. Того, що був вовком.

— Відпусти! — кричу, б’ю кулаками, намагаюся вирватися.

Він тримає, навіть не моргнувши.

— Тихо, — каже низьким голосом. — Якщо ти кричатимеш, нас почують. І тоді вже не я знайду тебе, а він.

Його очі блищать у місячному світлі. В них стільки загрози й водночас щось інше… дивне тепло, яке я не можу пояснити.

Я затинаюся.

— Хто… хто «він»?

Він мовчить мить, наче вагається. Потім нахиляється ближче.

— Той, кого ти не повинна бачити. Той, хто не має отримати тебе.

Я розгублена, мимовільно шепочу:

— А ти?..

Він стискає щелепи, ніби бореться сам із собою.

— Я твій єдиний шанс вижити.