Глава 4. Ліорен

Я брешу їй. Брешу прямо в очі, дивлячись, як вона з тривогою вдивляється в чужі стіни. Обіцяю, що зможу відправити її додому, хоча сам не маю ані найменшого уявлення, як це зробити. І навіть більше — я не певен, чи це взагалі можливо. Але їй не треба панікувати, щоб не накоїти дурниць. Їй треба сидіти і чекати. Іншим займуся сам.

Я наказую служниці подбати про дівчину, а сам сідаю в екіпаж. Коней женуть крізь холодне повітря, і незабаром я дістаюся столиці. Головний палац зустрічає мене тишею й величчю. Але мене цікавить не золото і не розкіш. Лише бібліотека.

Я спускаюся в заборонену секцію, куди навіть більшість магів не має доступу. Благо, що я королівської крові. Навіть більше — перший спадкоємець трону. Так сталося, що єдиний син Еріана загинув на полюванні три роки тому. Звісно, звинувачували мене, оскільки ми з принцом були одного віку і завжди погано ладнали. Проте жодних доказів моєї причетності у Ради Чаклунів не було. А їх і не могло бути. Так я став на крок ближчим до корони. Досі я вважав, що монарх хоче бачити спадкоємцем свого старшого зятя, герцога Дамаса, чоловіка старшої принцеси Айлін. Однак, як з'ясувалося нещодавно, Еріан мріє про вічне життя і вічну владу. Причина, за якою я тут.

Пил століть висить у повітрі, стародавні томи зберігають відповіді, які світ намагається забути.

Години йдуть. Перегортаю сторінку за сторінкою. Читаю про жертви, про прибулих, про завісу, яка відкривається двічі на рік. Але жодного слова про те, як відправити їх назад. Жодного способу зачинити розкол назавжди. І жодної згадки про обряд, який подарує тирану безсмертя.

Даремно витрачений час. Прокляття! Слід повертатися.

У темному коридорі біля бібліотеки мене зустрічає мій давній соратник — Седрік. Він чи не єдина людина в палаці, кому я можу довіряти.

— Мій лорде, — шепоче він, обводячи поглядом стіни, — король дав наказ. Він хоче, щоб усі маги й вартові негайно шукали ще одну прибулу. Він впевнений, що їх мало бути дванадцять. І переконаний, що її хтось сховав.

Я стискаю зуби. Отже, він знає. Але звідки? В манускриптах жодної згадки про те, що їх щоразу приходить однакова кількість? Невже бісовий Верховний маг навчився управляти і цим?

Я киваю.

— Дякую, Седріку. Будь уважним, якщо дізнаєшся щось, повідомлення негайно. І не кажи нікому, що бачив мене тут.

Він розуміє без слів. А я повертаюся у свій дім з важкими думками. 

Треба розпитати дівчину, що вона робила, перш ніж перенеслася сюди. Може буде хоч якась зачіпка.

Але, коли відчиняю двері її покоїв, мене зустрічає порожнеча. Ліжко застелене. Вікно відчинене навстіж.

— Де вона? — різко питаю в Грети, яка витирає пилюку з книг.

Служниця блідне:

— Леді сказала, що хоче подихати свіжим повітрям… Я не посміла заборонити…

Гнів розпалює мене, але ще більше — страх. Якщо Еріан знайде її першим, ритуал завершиться.

Мої пальці стискаються в кулаки. Вона не повинна була виходити. Не повинна була лишати кімнату, де її ще можна було сховати.

Я вириваюся у двір і вже наступної миті відчуваю, як тіло змінюється. Кістки тріщать, зростаються, на шкірі пробивається шерсть. Зір загострюється, світ стає іншим — гострим, відточеним.

Вовк. Моє друге втілення.

Я вдихаю на повні груди — і одразу вловлюю її запах. Свіжий, дикий, із відтінком троянди й того незнайомого магічного шлейфу. Серце в грудях стрибає пришвидшено. Цей запах зводить мене, мого вовка, з розуму. Прокляття…

Сліди ведуть у бік гір.

— Нерозумна, — ричу собі під ніс, кидаючись уперед. — Якщо король дізнається, що ти тут…

Я мушу знайти її раніше. Інакше буде пізно.