Глава 3. Вікторія

Прокидаюся від відчуття тиші, занадто глибокої й неприродної. Повіки важкі, та я змушую себе розплющити очі.

Наді мною — висока стеля, прикрашена різьбленими балками. Стіни вкриті темними панелями, між ними висять гобелени з дивними візерунками: золоті літери й символи, які я ніколи не бачила раніше. Покої аля-Бріджертонів. Що за біс? Мене викрали і помістили в Версаль? Ліжко, на якому я лежу, таке величезне, що здається, в ньому можна загубитися. Ковдра м’яка, тепла, але незнайома.

Я різко сідаю й бачу, що все ще в своєму одязі — джинсах, футболці й кросівках. На мить полегшено зітхаю. Але тоді помічаю крісло біля стіни. А на ньому — сукня.

Не просто сукня. Розкішна, важка, немов із фільму про середньовічні королівства. Тканина переливається у світлі свічок, то золота, то винна. Каміння на корсеті блищить так, що я на секунду завмираю.

«От би таку на випускний», — промайнула думка, і я навіть криво всміхаюся. Але усмішка зникає так само швидко, як і з’явилася. Бо що, чорт забирай, відбувається?

Підходжу до вікна. Там — не вулиці міста, не звичні багатоповерхівки й машини. Там гірський хребет. Сірі й сині скелі здіймаються вгору, немов колосальні хвилі, а між ними тягнеться густий туман. Небо — дивно чисте й прозоре, наче намальоване.

— Це сон. Це точно сон, — шепочу собі. — Треба просто прокинутися. Давай, Віко, прокидайся.

Я щипаю себе за руку. Болить. Не допомагає.

І раптом чую чіткі, важкі кроки. Коридором хтось іде. 

Серце вистрибує з грудей. Я кидаюся до дверей, ховаюся збоку й майже несвідомо хапаю з тумби канделябр. Він важкий, металевий. «Зброя теж згодиться», — думаю з відчаєм.

Двері риплять і відчиняються. Хтось входить. Я не роздумую — замахуюся й гепаю його канделябром по плечу.

— Ай, клята дівка! — розноситься гучний, роздратований голос.

Він навіть не похитнувся. Я ж мало не вивихнула руку.

— Господи… — виривається в мене, і я кидаю канделябр, біжу по інший бік ліжка. Хапаю подушку, кидаю в нього. Потім вазу. Потім якийсь пергамент. — Не підходь! Чуєш?! Не смій до мене підходити! Що тобі потрібно? Хто ти такий? Де я?!

Він спокійно стоїть, і тоді я бачу його обличчя.

Високий, темне волосся злегка падає на чоло, очі жовтуваті, небезпечні. Ті самі. Я впізнаю їх миттєво. Це він. Вовк. Вовк?! Що за чорт?

Він здіймає руку, і раптом моє тіло наче стискають невидимі кайдани. Я не можу рухатися, навіть пальцем. Серце калатає в паніці.

— Досить, — каже він спокійно, але твердо. — Ти тільки собі нашкодиш.

— Що тут відбувається?! — виривається з мене крик. — Де я?! І що ти зі мною зробив?!

— Спершу заспокойся, — відповідає він рівним голосом. — І тоді я поясню.

Я вдихаю судомно, пробую зосередитися. Варіантів немає. Киваю.

Він кладе руку собі на груди, і тиск зникає. Я знову можу рухатися. Відступаю на крок, не спускаючи з нього очей.

Оце сон… Надто реальний, надто страшний. І аж надто довгий. Давно вже час прокинутися. Ну ж бо, Віко. Прокидайся!

— От і добре, — каже він тихіше. — Тепер давай почнемо з простого. Як тебе звати?

— Віка, — бурмочу, намагаючись не тремтіти. — Вікторія.

Його погляд затримується на мені, і я не можу зрозуміти, що він думає.

— Отже, Вікторія, мене звати Його Світлість герцог Ліорен. Я кузен короля і власник цього маєтку. 

— Якого короля? Чарльза? — все, що приходить мені в голову. І виникає інше питання: якого біса я здалася родичу короля Британії і звідки він знає нашу мову? 

— Еріана Третього, — спокійно каже він. Вперше про такого чую.

— Що це за країна? — я судомно згадую географію. Де в нас гори? Карпати. Тибет? Де ще?

— Королівство Асгардія. Вікторіє, ти не на своїй планеті, — що за… Тобто не на своїй планеті? Але як це можливо? Я повільно спускаюся в крісло. Тим часом він продовжує. — Ти, напевно, помітила, як вступила в червоний дим. Ти пам’ятаєш ліс? 

— Пам… пам’ятаю… — шепочу.

— Ти пройшла крізь завісу. Це розкол між нашим і твоїм світом. 

— Типу портал? — в мене навіть серце збивається з ритму. — Я що — потраплянка? 

Як в довбаному фентезі, що ми дивилися з мамою. Ні, я точно сплю. Або в комі. Має бути якесь логічне реальне пояснення цій маячні.

— Ми називаємо вас прибулими.

Добре, що не прибульцями.

— Нас? Є інші? 

— Так, але для тебе це зараз не важлива інформація. Ось, що тобі потрібно знати: завіса відмикається двічі на рік в дні осіннього і весняного сонцестояння. Найближчих півроку ти житимеш в мене. Твоєму життю нічого не загрожуватиме. Коли завіса відчиняться наступного разу, я відправлю тебе додому. Ти потрапиш у мить, в яку зникла. Ніхто не помітить, що тебе не було. Час у нас тече по-різному. Але, щоб не видати себе, одягни сукню. Моя служниця тобі допоможе. Для неї ти — моя гостя. Не треба деталей. Не вздумай їй щось казати. Одягайся, скоро принесуть обід. 

Що? Я застрягла тут на цілих пів року? Ви знущаєтеся? З якого дива я маю вірити незнайомцю? І взагалі… Це все треба обдумати. Занадто багато шоку.

— Ти… вовк? — все, що приходить зараз мені в голову.

— Вовк — одна з моїх втілень. Але не хвилюйся, я не їм прибулих дівчат. До речі, в тебе може проявитися магія. Не хвилюйся. Це нормально для вас…

Він повертається, але я кричу йому вслід:

— Чому я тебе розумію? Мова ж має бути різною…

— Я наклав на тебе закляття. Вважай, пришвидшений курс вивчення мови, — каже він і впевнено виходить, залишаючи мене саму з мільйоном запитань у голові. Що це все означає?

Я не встигаю отямитися, коли в кімнату входить служниця. Світловолоса молода дівчина в суворій блакитній сукні і в чепці, з під якого стирчать смішні короткі локони.

— Доброго дня, леді. Дозвольте, я допоможу вам одягнутися? — якщо її і дивує мій вигляд, то вона мовчить. А я коротко киваю. Бо по-перше, без травм влізти в плаття я самостійно не зможу. А по-друге, наскільки я читала книги про потраплянок — прикинутися своєю в чужому світі найкраще рішення. Та все ж усі надії на те, що я вже скоро прокинуся. Інакше це повна дупа.