Глава 2. Ліорен

— Безсмертя, Ваша Величносте. Це можливо. Я знайшов шлях, — голос верховного мага гучний, упевнений, але з відтінком хижої жадібності.

Я стою в напівтемному коридорі, притиснувшись до холодного каменю. Слова, що долинають із тронної зали, крижано обпікають. Безсмертя. Магія завжди мала ціну, і я добре знаю, що така вимога означає тільки одне: кров і жертви.

— Ти обіцяєш багато, Ардане, — чую голос мого кузена, короля Еріана. Він говорить спокійно, але в його тоні бринить захоплення. — Але цього разу я не хочу пустих обіцянок. Потрібні дії. Часу не так і багато. Світ повинен змінитися.

Змінитися? А йому не достатньо того, що він і так уже тримає під п’ятою все королівство? Влада Еріана — жах для імперії, але його безсмертя — те, що значно гірше.

Я роблю обережний крок ближче, намагаючись розгледіти обличчя крізь вузьку шпарину дверей. Ардан схилився перед троном, але в його очах горить не покора — там спрага. І ця спрага небезпечна. Верховний маг має щось своє на меті. В цьому я впевнений.

— Але для цього потрібна енергія, — продовжує він. — Особлива. Завіса знову відчинилася. І ті, кого вона впускає, — ідеальні носії сили. Їх потрібно лише дванадцять… Я про все подбав.

Мене пронизує холод. Завіса. То ось чому нещодавно відчув тріщину в тканині світів. Вони справді хочуть використати прибулих для ритуалів?

Але почути більше не встигаю. Клята підлога рипить під моєю ногою. Чорт!

— Хто тут?! — гримить голос короля.

Я вдихаю на повні груди й відчиняю двері, роблячи вигляд, що щойно зайшов. Кладу руку на серце й низько вклоняюся.

— Ваша Величносте, кузене, — кажу рівним тоном. — Пробачте за мою присутність. Я щойно повернувся з тренувань і прийшов віддати шану.

Еріан уважно вдивляється в мене, мовби намагається зчитати думки. Ардан відступає вбік, обличчя його залишається кам’яним, але я бачу, як в очах спалахує недовіра.

— Ліорене, — нарешті мовить король, підводячись із трону. Його постать у червоному плащі здається ще більшою, ніж є. — Мені повідомили, що ти прибув до палацу. Я чекав на тебе ще годину тому.

Я піднімаю голову, ховаючи роздратування під маскою покори.

— Перепрошую, що затримався. Який буде ваш наказ?

— Полювання, — його голос дзвенить, наче меч. — Воно вже завтра. І ти братимеш участь. Ти — один із найсильніших чаклунів мого королівства. Ми маємо подбати, щоб прибулі не зашкодили порядку в містах. Скоро сонцестояння, завісу буде відкрито.

Полювання… Я чудово знаю, що він має на увазі. Це не просто розвага знаті. Двічі на рік розкол світів випускає до нас чужинців. Всі вони під час проходу крізь Завісу набувають магії стихій, якою не вміють управляти. Вони небезпечні для нас і для себе самих. Принаймні, в це ми вірили досі.

Двічі на рік ми, найкращі чаклуни королівства, виловлювали їх в лісах, горах, містах і на узбережжі. Що з ними було потім? Верховний маг відправляв їх назад, у їх світи, під час таємного небезпечного ритуалу. Так нам казали… Та зараз я не певний, що це була правда.

Я вклоняюся знову.

— Буде виконано, сір.

***

Я довго стою у своїх покоях, вдивляючись у вогонь у каміні. Кожна іскра нагадує мені слова, які я підслухав у тронній залі. Безсмертя. Це було не просто захоплення чи ще один амбітний задум Еріана — це була загроза всьому королівству. Якщо мій кузен отримає вічне життя, шансів змінити порядок речей не залишиться. Влада в руках того, хто не помре, означала вічну тиранію.

Всю ніч я намагаюся знайти бодай натяк на ритуали безсмертя у своїй бібліотеці. Сотні томів проходять крізь мої руки — древні закляття, прокляті книги, навіть сувої, які заборонялося відкривати без дозволу ради магів. Але жодного слова про те, що шукали Еріан із верховним магом. Ні. Це темна магія, прихована навіть від найбільш відчайдушних чаклунів.

Кляті старигані: король і його посіпака верховний маг! Ви ще пошкодуєте, що не стратили мене, коли мали змогу. Я не дозволю вам досягти свого.

Еріан не отримає безсмертя. Він здохне. Наступним королем стану я. Це моє право. Ця думка застрягла, мов ніж у серці, і давала мені дивне відчуття сили.

***

Наступного дня я приєднуюся до королівського полювання. Ліс дихає напруженням, наче сам відчуває нашу присутність. Чаклуни в образах вовків й воїни оточують прибулих, яких веде завіса. Я намагаюся втрутитися, але перші три спроби марні — прибулих забирають для ритуалу. Серце калатає в грудях, та я ще тримаюся за надію.

Треба діяти обережно, щоб не видати себе і сховати бодай одного з дванадцяти. І тоді ритуал не вийде. Адже так? Сподіваюся, я правильно почув стариганя.

Надії в мені гаснуть, прибулих вираховують швидше, ніж я встигаю щось зробити. І тоді я відчуваю її. Потік магії, не схожий ні на що інше. Завіса розривається просто переді мною, і на землю випадає дівчина. Вона зовсім молода, розгублена, бліда, але від неї йде сяйво, наче від нічного неба перед світанком.

Я одразу розумію: цю не можна віддати. І поки її не помітили інші, поки нас приховують дерева, треба діяти. Але вона непритомніє не так швидко, як її попередниці. Щось шепоче собі під носа. Доводиться промовити заклинання, аби розуміти її мову.

— Це нереально. Це просто сон. Я заснула в бібліотеці. Треба прокинутися. Треба… — каже вона, а тоді починає кричати. Божевільна, замовчи! Але вона не просто кричить. Ще й кидається в мене вогнем. Вперше бачу магію в дії у прибулих. Зазвичай вони одразу втрачають тяму, завіса забирає всі їх сили. 

— Не панікуй. Заспокойся. Я не ворог. Ти так себе лише видаєш… — кажу їй, сподіваючись, що це допоможе. Але знову помилка. Запізніло розумію, що вона з світу, де немає магії, і вовк, який розмовляє, для її психіки — ще те випробування. Зате діє. Нарешті вона непритомніє.

Швидко промовляю закляття, і невидима завіса вкриває її тіло. Тепер її не побачить ніхто, окрім мене. Вона засинає глибоким сном під деревом.