Глава 1. Вікторія

— Ну що, захист курсової, останній іспит і випускний! Пора вже подумати про сукню. Відкладати далі просто нема куди, — Олеся підморгує мені. Я знизую плечима. Мені зовсім не до суконь. Кінець навчання означає, що мене візьмуть на роботу офіційно. Це для подруги початок дорослого життя, щасливий квиток у її мрії. Для мене ж самостійність і дорослість наступила, коли загинули батьки. Весь останній рік мені доводилося багато працювати і багато вчитися, щоб отримати диплом і знайти хорошу роботу. Мама завжди мріяла, щоб я була крутим спеціалістом. Тепер не час розслаблятися.

— Подумаю про сукню потім, зараз треба дописати курсову, бо, якщо чесно, вона досі не готова. Посиджу з годинку в міській бібліотеці. Ти зі мною? 

— Ти як завжди. Зануда! — беззлобно сміється Олеся і махає мені рукою, відправляючись у гуртожиток.

Я завжди любила бібліотеки. Надавала перевагу їй, коли всі змушували чат джпт писати за них курсові і дипломні. З інтернетом я не могла подружитися, мені бракувало шелесту сторінок. 

Бібліотекарка мене знає в обличчя. Я обираю столик неподалік вікна. Залишаю там свої напрацювання і йду на пошуки своїх “скарбів”. Тут пахне пилом і старими сторінками, а тиша така густа, що здається — можна порізати ножем. Кожен крок луною відбивається між високих стелажів, і мені здається, ніби я тут зовсім одна, хоча десь у глибині хтось перегортає книги.

Сьогодні я, як завжди, нишпорю між полицями, де література для майбутніх юристів. Всі назви і авторів я майже знаю на пам’ять, але несподівано пальці торкаються товстого тома в червоній обкладинці. Це щось нове… Я його раніше не бачила. Він стоїть не так, як інші — трошки осторонь, ніби чекає на мене.

Я беру його до рук. Обкладинка оксамитова на дотик, але холодна, аж мороз по шкірі пробігає. Символи, виведені на ній, дивно блищать — не чорнилом, а немов вогнем. Мені навіть ввижається, що вони рухаються, ніби дихають.

— Що за дивина?.. — шепочу і розгортаю першу сторінку. А далі, мов у фільмі фентезі, які я часто любила дивитися з мамою.

З книги виривається червоне світло, яскраве, пульсуюче, наче хтось розірвав небо під час заходу сонця.

— Що за… — не встигаю закінчити.

Світ навколо тремтить. Полиці ніби пливуть і тануть, стеля розчиняється в сяйві. Мене огортає полум’яна завіса — червона, жива, наче тканина, яка одночасно й горить, і холодить. Я на мить затамовую подих, а тоді роблю крок. І вже не чую запаху старих книг.

Переді мною — ліс.

Не просто ліс, а такий барвистий, що перехоплює подих. Листя палає всіма відтінками осені: золото, бурштин, багрянець, темна мідь. Сонце пробивається крізь гілля і сипле світло на мох, який сяє смарагдовим килимом. Повітря свіже, гостре, пахне вологою землею й листям. Десь у глибині чути гомін людей, але слова — чужі, нерозбірливі.

Я обертаюся на всі боки. Серце калатає так, що віддає у вухах.

Що за фігня?.. Я що, сплю?

— Гей! — вигукую, але звук мого голосу немов ковтають дерева. У відповідь долинають незнайомі голоси. Вони звучать зовсім поруч, і водночас так, ніби крізь воду. Я їх чую, та сенсу не вловлюю.

Мене починає трусити. Це не схоже на сон. Надто реально.

Я роблю кілька кроків навмання, чіпляючись поглядом за барви, намагаючись знайти когось живого. І раптом бачу його.

Вовк.

Великий, могутній, сірий, із шерстю, що блищить у променях сонця, наче срібло. Його кроки повільні, але впевнені. Він рухається прямо на мене, і жовті очі сяють так, ніби крізь них дивиться не звір, а щось набагато розумніше.

— Ні-ні-ні, тільки не це… — шепочу й відступаю назад. Ноги плутаються, гілка тріскає під п’ятою, а подих стає уривчастим.

— Це нереально. Це просто сон. Я заснула в бібліотеці. Треба прокинутися. Треба… — але само навіювання не працює.

Вовк не зупиняється. Його погляд пронизує мене наскрізь. Від нього йде така сила, що здається, ще мить — і мене розчавить хвилею холоду й страху. Паніка накриває, мов цунамі.

Я простягаю руки перед собою, хоча розумію, що це безглуздо. І раптом… із моїх долонь вириваються іскри. Спочатку маленькі, як від старої запальнички, потім більші — цілі язики полум’я, яскраві й гарячі.

— Господи, що це! Аааа! — крик зривається сам, і я лякаюсь власного «феєрверка».

Вогонь спалахує так близько, що я сама відчуваю жар на обличчі. Вовк різко відскакує, шерсть наїжачується, зуби блищать в загрозливому оскалі. Я вже думаю, що він кинеться на мене, але замість рику чую… голос.

— Не панікуй. Заспокойся. Я не ворог. Ти так себе лише видаєш…

Я застигаю. Моє серце б’ється ще дужче, бо це неможливо. Голос глибокий, хриплуватий, і абсолютно людський.

Мені навіть здається, що я збожеволіла. Іншого пояснення важко придумати.

— А, тоді ясно… — бурмочу, хитаючись. — Я сплю. Це все сон. Але коли ж я лягла спати?..

В голові паморочиться. Сили покидають мене. Світ розпливається, барви змішуються, як акварель під дощем. Останнє, що я бачу, — як вовка окутує блакитний дим, з якого виходить чоловік. Чоловік з такими ж жовтими проникливими очима. В них відбивається мій вогонь, мій страх і щось таке, від чого мені стає ще страшніше. І врешті темрява накриває мене.