20. Марісе. "Я думала, ми команда..."

Я відчула, як моє серце забилося сильніше. Дуже хотілося перемогти і в цьому етапі, але я розуміла, що це буде зробити нелегко. Адже щоразу  після нового туру залишалися найсильніші учасники. 

— То що, це вже старт за хвилину? — перепитав Артур трохи схвильовано. 

 — Так, — кивнула Азура. — Але не треба зразу бігти стрімголов, швидкість тут нічого не дасть. Треба діяти спокійно і виважено. 

І ми побачили зелену сигнальну ракету саме тоді, коли Азура це сказала.

— Але хтось може швидше знайти ту вежу, якщо ми будемо надто довго зволікати! — сказав Артур.

— Тут можуть бути пастки, як на попередньому етапі, — Рунар похитав головою. — Раз нам дають на завдання стільки днів, значить, пара хвилин точно нічого не змінить.

— Але все ж ходімо, старт обʼявили, — сказала Азура. — просто дивіться по сторонах і будьте уважні.

Щойно ми зайшли в ліс, то побачили силует башти.

— Вона, здається, не так далеко, — сказав Рунар, тикнувши в неї пальцем. — Нащо нам цілих декілька днів, щоб до неї дійти? 

 — Може, це спеціально зроблено, щоб учасники бігли чимскоріше і робили помилки? — припустила я. — Бо всі подумають, що зможуть випередити інших, але насправді це може бути якась ілюзія, міраж… І хто поспішить — потрапить у пастку…

— Так, це може бути пасткою, — погодилась Азура. — Але все ж думаю, нам треба рухатись в тому напрямку. 

 — Значить, ідемо туди, але обережно, не поспішаємо і дивимось, щоб не потрапити в пастку, — резюмував Рунар. 

Ми вишикувалися в колону, Рунар йшов останнім, а Азура, як найкраща слідопитка — найпершою. Йшли не розмовляючи, кожен уважно дивився навколо, очікуючи якоїсь пастки. Але нічого не траплялося, було тихо, лише сніг , що вже починав танути, рипів під ногами, та час від часу по деревах пробігали білки. 

 — Щось ми йдемо-йдемо, а башта не наблизилася, навпаки, ніби далі тепер, може, ми кудись не в той бік повернули, — подав голос Артур. 

— Але вона прямо перед нами, в який "не той бік"? — трохи роздратовано запитала Азура. 

 — Ну іноді буває, що йдеш прямо, а насправді трохи вбік, — не здавався він. — Як тоді ще пояснити це явище?

— Скоріше, це якісь міражні чари, — сказав Рунар. — І через них ми ходимо колами. Мені здається, я вже бачив це дерево, — він вказав на велике дерево з трьома стовбурами і дуплом в одному з них. — Ще звернув увагу на незвичайну форму дупла, схожу на серце.

 — Так, я теж уже бачила це дерево, — кивнула я. — Що ж робити, як нам не ходити по колу? Рунаре, ти можеш спробувати розвіяти цей міраж?

— Ми не подумали про це на початку… Треба було зробити захист від подібного. Але тепер, коли ми вже всередині, щоб розвіяти міраж, нам треба знайти його джерело. І тут у нас два варіанти. Перший — хтось з суперників хоче нас вимотати і вивести зі змагання. Другий — це і є перша пастка від організаторів. Якщо це перше, ми маємо знайти ту людину, яка наклала міраж, і перемогти її, якщо друге… Тоді навіть не знаю.

— Якщо це міраж, то з нього можна легко вийти ментально сильному магу, — сказав Артур. — Хіба серед нас нема менталістів? — і поглянув на мене. — Марісе, це завдання для тебе! Ну, Азура ж теж ніби менталіст, хоча… 

 — Хм, я ніколи з таким не стикалася, — я відчула. що червонію. — До того ж я не такий вже сильний менталіст… Я можу іноді проявляти свої здібності. коли нам загрожує небезпека чи на сильному емоційному підйомі… А зараз… ну я можу спробувати передбачити майбутнє…

 — Тебе треба налякати, чи що? — запитав Артур невдоволено. — Ну, щоб твої здібності краще працювали…

 — Не треба мене лякати, — я образилась. — Я думала, ми команда і разом щось придумаємо, а найпростіше, це перекласти відповідальність на когось одного, а самим лише керувати…