13. Марісе. Початок пригод

Кожен його дотик, кожен поцілунок, зводили мене з розуму. Страх відступив, тіло тремтіло в передчутті. 

Каен цілував і торкався ніжно, але все одно у мене було враження, що я десь на краю, що я зараз впаду, або що  мій світ розібʼється на дрібні уламки від відчуттів.

Мені ще ніколи в житті не було так добре, і в якусь мить цих його підготовчих поцілунків і пестощів, я сама потягнулась рукою до його ременя…

***

Коли він обіймав мене в ліжку, моє дихання все ніяк не хотіло заспокоюватись. А Каен, як спеціально, знову і знову легенько торкався тіла так, що по ньому знову йшли мурахи, підіймаючи хвилю буквально фізичних спогадів від того, що щойно трапилось.

— І як мені тепер тебе відпускати в твою кімнату, незрозуміло, — прошепотів він кудись мені в шию, чим знову викликав ті самі мурахи по всьому тілу. 

 — Я сказала Азурі, що ненадовго, — пробурмотіла я, хоча мені найменше за все зараз хотілося повертатись. 

— Може, все ж підеш зранку? — він зазирнув мені в очі. 

 — Можу й зранку, — я подумала, що Азура, мабуть, уже лягла спати і не помітить моєї відсутності, а я просто повернуся раніше, поки вона ще не прокинеться…

— Я заведу будильник, щоб ми не проспали… — він пригорнув мене ще ближче до себе після того, як відклав телефон. — Кохаю тебе…

***

Зранку я прокинулась не від будильника. Здається, мене сліпило сонце.

Я насупилась і розплющила очі. Побачила, що прямо на мене з вікна падає промінь сонця. І одразу жахнулась.

— Ми проспали! — вигукнула я. 

— Але я заводив будильник, — пробурмотів Каен сонно, шукаючи свій телефон. Аж раптом і сам здивовано вигукнув: — Бляха! Вже майже девʼята! У мене пара за десять хвилин…  На вашому курсі! 

 —  О ні! Якщо ми обоє запізнимось, усі зрозуміють… — я зіскочила з ліжка і швидко почала вдягатися. 

— Збирайся, я накладу на тебе чари, дійдеш до себе, перевдягнешся. Я не запізнюсь, запізнишся тільки ти. Ну, я не буду сваритися, — він підморгнув мені.

— Добре, — кивнула я. — Дякую тобі…

***

Коли я прибігла до кімнати, Азура вже збиралась виходити з неї.

— О, ось і ти, — вона усміхнулась. — Ми, взагалі-то запізнюємось, але… Давай, колись, як все пройшло?

— Просто неймовірно! — я була рада, що вона не образилася на мене. — Я почуваюся такою щасливою…

— Рада за тебе, подруго, — вона підморгнула мені. — Давай тоді я на тебе почекаю. Буде не так підозріло, якщо ми обидві запізнимось на якихось десять хвилин, правда? 

— Так, я швиденько. Каен обіцяв не сварити нас, — трохи знічено промовила я. 

— Ну ясно, що сварити не буде, — вона пирхнула. — Буде, певно пожирати тебе поглядом тепер більш відкрито!

— А що, це так помітно? — трохи налякалась я. — Інші студенти говорили тобі про це?

— Ну, інші навряд зрозуміють, але якщо знати, на що дивитись, так, це видно, — кивнула вона. — Коли ти відводиш погляд на парі, коли щось робиш, він мигцем дивиться на тебе і усміхається.

 — Ну, Рунар так само поглядає на тебе, — я кивнула.  — Добре, побігли, я готова!

***

На парі я дійсно ловила на собі погляди Каена і чомусь мені здавалось, що щойно наші очі зустрічались, я червоніла. Треба було не дивитись на нього, бо кожен раз, коли я на нього дивилась, то згадувала нашу ніч.

Слава богу, пара швидко закінчилась, і ми пішли на наступні заняття. Далі вже все йшло, як зазвичай. 

Ну а після занять ми, як і домовлялись, зустрілись з командою силовиків, яка складалась з Ільтара, переможеного Азурою, Гестії, яка і запропонувала нам проходити цей етап разом, а також Яромира і Святозара — якихось супергеніальних магів, про котрих розповідав Артур.

— Ну, хай переможе сильніший, — сказав Святозар, усміхаючись нам. — Готові заходити? Хто ваш капітан?

 — Рунар, — я кивнула на друга. 

— Пропоную відчинити двері одночасно, — сказав Святозар і взявся за одну з двох ручок на стулках подвійних дверей.

Рунар взявся за іншу ручку і вони смикнули їх одночасно…