83. Кохання, яке зцілює

Ми з Азурою ледь встигли відскочити від дверей, як справді почувся звук сильного вибуху, і двері злетіли з петель. Зі стелі нам на голови сипалася штукатурка, але ми на це не зважали, швидко забігши досередини, поки не нагодилася охорона. 

І тут, у напівтемному приміщенні, я побачила Каена. На його руках були кайданки, від них тягнувся ланцюг до кільця, вбитого в стіну. На його плечі я побачила кров. Він був дуже блідий, і я подумала, що без свідомості, але коли я підбігла до нього і обняла, він розплющив очі. 

— Марісе?... Ти мені снишся? — запитав він неголосно. 

— Ні, це все насправді, зараз ми визволимо тебе, — сказала я впівголоса. — Ти зможеш іти? 

— Мене отруїли. Не знаю, як взагалі протримався так довго. Певно, це все звʼязок з тобою не дав мені загинути, — сказав Каен, але його голос був якимось слабким. 

— Марісе, я зараз його відстібну, відійди, — Азура стала в бойову стійку. — Я переріжу цей ланцюг повітрям. Як це зробила мама тоді, коли на нас напали. Вона використовувала вітер, як зброю. 

 — Добре, — я кивнула і відійшла трохи від Каена, але мій погляд був прикутий до нього. Я так скучила, так сильно хвилювалася за нього… Хотілося сказати, щоб він відмовився від тієї влади, щоб просто був викладачем в Академії, і ми жили б щасливо. Але я розуміла, що він скоріше за все не погодиться. То його життєва мета, його покликання, його зграя…

Азура зосередилася, і вмить темницю наповнив вітер, і ланцюг слабо дзенькнув і розлетівся на друзки. 

— Тепер ходімо, — я підбігла до Каена. — Нам потрібно перейти міст, а там за лісом нас чекають батьки Азури…

Але тут же нарешті помітила, що його рана почала чорніти. Він зігнувся навпіл від болю. 

— Чорт, часу мало, надто мало…  Організм більше не хоче боротися з цією отрутою… 

— Ти можеш узяти мою енергію, — я взяла його за руку. — Я ж твоя істинна пара…

Але тут я згадала, що Каен обманув мене тоді і не поставив мітку. Мабуть, через те я зараз не могла допомогти йому…

 — Каене, я знаю, що ти тоді сказав мені неправду… — прошепотіла я так, щоб чув лише він. — Про мітку…

— Як?... — перепитав він здивовано. — Тоді ти не здогадалася… 

 — У нас немає часу на розмови, ти маєш зробити це зараз, — я дивилася йому прямо в очі. — Будь ласка! 

— Але це на все життя, Марісе… Я не хочу, щоб тобі було важко через все це, — він трохи стис мою долоню. — Хочу, щоб ти була більш вільною… Якщо поставлю, не зможу забрати її назад.

 — Мені потрібен ти, без тебе життя не буде щасливим, — на мої очі навернулися сльози. — Хочу, щоб ми завжди були разом…

— Марісе… — він подався вперед і торкнувся своїми губами моїх, це був короткий, але дуже ніжний поцілунок. — Я теж хочу, щоб ми завжди були разом. Хотів почекати, щоб в тебе був час подумати… Але якщо ти впевнена… — він торкнувся долонею моєї щоки, а потім заправив волосся мені за вухо. — Ти точно впевнена?

 — Так, я впевнена, інакше б не пішла тебе шукати, — я міцно обняла його. — Не сумнівайся у моїх почуттях, я дуже кохаю тебе!

— Я теж кохаю тебе, — відповів він і подався вперед до моєї шиї. Цього разу все було інакше. Я відчула, як його ікла проколюють мою шкіру, і як моєю кровʼю ніби починає текти його кров. Це було неймовірне відчуття єдності. 

В той же час ми всі побачили, що рана Каена починає затягуватися. Ще кілька секунд — і на її місці залишився лише невеликий білий шрам. 

Я була неймовірно щаслива, подумавши, що найгірше уже позаду. 

Але раптом біля входу до темниці почувся шум, який усе наближався…