81. Ми на місці

Мабуть, я трохи задрімала,  бо коли розплющила очі, то побачила, що вдалині видніються гори. Серце забилося частіше, коли я запитала в Азури:

 — Ми вже скоро будемо на місці?

— Так, ми вже майже приїхали, — сказала Азура.

— Ми з батьком не зможемо піти за вами на територію чужої зграї, інакше це може сприйнятись, як напад, — сказала Алізе. — Можливо, Азурі варто теж залишитись… Хоча я підозрюю, що ти відмовишся, а, доню?

— Я піду зі своїми друзями, — без жодного сумніву заявила Азура. 

 — Ми будемо обережні, — сказала я. — Все буде добре.

— Добре, тоді хай буде так, — кивнула Алізе. 

Ми зупинилися на тому місці, де від великої дороги відгалужувалася менша. яка вела в ліс. Я одразу впізнала те місце, яке вже бачила — гори, озеро, подвійна скеля. От тільки ніякого замку тут не було. Здавалося, тут взагалі не ступала нога людини. 

— А де ж замок? — не втрималася від запитання. 

— Магія захищає його від людського ока, — сказав Азар. Але він розташований прямо під тією горою, — і вказав на гору, яку я бачила в тому видінні. 

 — Значить, будемо орієнтуватися на неї, а там розберемося. Рунаре, ти зможеш зняти ту магію? — я обернулася до нього. 

— Так, думаю, це не буде проблемою, коли ми підійдемо, — кивнув він. — Навряд там буде стояти дуже потужний щит, бо площа покриття надто велика для цього. 

 — Тоді підемо, краще не гаяти часу, дякуємо вам, що допомогли, — я поглянула на батьків Азури. 

 — Ми почекаємо вас на цьому місці, — сказала Алізе. 

— Дорога до замку і назад має зайняти по годині часу. Якщо ви не повернетесь за пʼять годин, я поведу туди зграю. Але це розцінять як напад, ви самі розумієте. Тож постарайтесь все ж впоратись своїми силами, — додав Азар. — Не шуміть, в ідеалі, проверніть все максимально таємно. Так ми уникнемо зайвого кровопролиття.

 — Ми постараємось, — сказала я.

Азура по черзі обійняла батьків, а потім ми заглибилися в ліс. Чим далі заходили, тим вужчою ставала дорога, в кінці вона стала майже стежкою. Пообіч неї стояли великі ялини, повністю закриваючи небо, так що було темно, як увечері. А тоді раптово ліс скінчився, і ми побачили зовсім близько озеро. За ним піднімалася догори скеля з двома вершинами. 

 — Тут десь має бути місток, — сказала Азура. — Але, здається, він теж прихований магією. 

— Зараз я спробую прибрати щити, — Рунар простягнув руку вперед і я відчула, як від його долоні йде тепла магічна хвиля енергії. В якусь мить енергія зупинилась перед річкою, потім заіскрила, сталось ніби коротке замикання і тоді перед нами постав місток. — Ось і все. 

 — Супер! — я була вражена. Задумалась над тим, скільки всього незвичайного існує поряд із людьми, що приховане від їхніх очей, або ж не таке, яким здається. 

Ми ступили на місток, який був підвішений на мотузках, і від того від кожного кроку хитався. Було страшнувато, але Азура з Рунаром ішли досить впевнено, мені не хотілося здаватися боягузкою, тож я теж старалася встигати за ними, лише під ноги не дивилася,  переконуючи себе, що внизу під нами немає озера, такого глибокого, що його вода здавалася чорного кольору. 

Кілька хвилин зайняв перехід, і от ми ступили на камені протилежного берегу. 

 — Куди нам тепер? — я поглянула на Рунара. 

— Скеля, он вона, зовсім близько. Значить і замок десь тут, — відповів Рунар і направив руку в сторону  скелі. В якусь мить енергія знову заіскрилась, як і минулого разу. 

І тоді ми побачили замок. Він був споруджений з такого ж каменю, як скеля, і, здавалося, виріс прямо з неї. Був схожий на живу істоту, яка загрозливо дивилася на нас вузенькими очима своїх бійниць, і по моїй спині від погляду на нього пройшов мороз…