79. Погоня

Ми швидко побігли за батьками Азури. Схоже, перевертні бачили в темряві, так  впевнено вони рухались. Ми з Рунаром весь час спотикалися об корені, що траплялися під ноги, а вона бігли так легко, як удень. Зрештою ліс почав потроху рідшати, і крізь крони дерев я побачила місяць, тоді вже й нам стало видніше. А за кілька хвилин ми вибігли на галявину, на якій стояв чорний джип. 

 — Сідайте, — сказала нам Алізе. 

Вона сіла попереду, поряд із чоловіком, а ми троє розмістилися позаду. 

Батько Азури завів двигун, і машина рвонула з місця. 

Для мене було дивним, що вовкулаки живуть, як люди, користуються всіма благами техніки, я чомусь завжди уявляла, що у них все по-іншому. не так як у звичайних людей. 

— А про вас знають люди? — запитала я в Азури. — Там, у горах, вони ж мабуть бачать ваше поселення? Чи воно приховане магією?

— Вони не знають, — похитала та головою. — Ну, вони думають, що там просто є селище заможних людей, щось таке. Ну і це приватні території, на них не можна так просто зайти. 

— А в школу ти ходила звичайну, чи у вас якась своя? — продовжувала розпитувати я. 

— У нас є своя, для зграї, тут найкращі вчителі з усієї України викладають. Але це все маги, до того ж, — відповіла Азура. — Там ще й особливостям життя в зграї вчили. І магічному устрою світу.

— У нас теж була така школа, — сказав Рунар. Він почувався якось не дуже впевнено, мабуть, переживав, що батьки Азури скоса дивляться на нього через його приналежність до родини інквізиторів. 

— Добре вам, а я нічого такого не вчила… Хоча передбачення писала ще з дитинства, але гадки не мала, що це в мене такий дар. Усі рідні думали, що в мене просто бурхлива фантазія… Хоча я навіть зараз не знаю, до якої магічної спільноти належу. Цікаво, чи в Академії ще є люди з таким даром передбачення, як у мене? 

— Ти не просто передбачаєш, це не одне й те ж саме, — похитала головою Азура. — Ти можеш керувати майбутнім. Такого майже ніхто не вміє.

— Керувати майбутнім? — здивувався її батько, Азар, він до того в основному мовчав, тільки представився, коли ми сідали в машину. — В якому сенсі?

— Ну… — я зам’ялася, адже згадала, як Каен велів нікому не говорити про мої “моделювання”. Хоча батьки Азури ж були нашими друзями, то, мабуть, нічого поганого не станеться, якщо я їм скажу… — Якщо я чогось дуже захочу і напишу про це, то воно збувається…

— Здається, за нами хвіст, — раптом сказав батько Азури. — Хоча вони їхали не від самого лісу… Я спробую відірватись.

Я озирнулась, і побачила, що за ними їде якась чорна машина. Відразу аж мороз побіг по шкірі. Я ж так зраділа, думала, що тепер все буде добре, нам удалося втекти, тепер я точно знайду Каена. А виходить, ще нічого не скінчилось. 

 — Хто це за нами женеться? Батьки Рунара? Викладачі з Академії? — я сама не помітила, як озвучила свої думки. 

— Такі чорні позашляховики часто є у інквізиторів, — підтвердив Рунар. — У нас теж є два таких. Але це не наша машина, — сказав він з деяким полегшенням. — Номери інші.

Батько Азури ще збільшив швидкість, і тепер краєвид за вікном майже розмився, не можна було роздивитися окремих предметів. У мене виникло відчуття, що ми от-от, як літак, злетимо в повітря. Але наші переслідувачі не відставали, їхня автівка так само маячила позаду…

Раптом мати Азури скрикнула:

 — Там попереду! 

Дорогу нашому позашляховику перегородила інша машина. Я злякано вхопилася за руку Азури і заплющила очі…