78. Допомога Артура

Я дуже злякалась. Була впевнена, якщо вона впіймає нас зараз, ми не виберемось сьогодні і тоді, можливо, я не встигну до Каїна. Ні, я не могла навіть припустити такий варіант. 

Все, що мені хотілось зараз, так це те, щоб вона таки відвернулась і зайшла до кімнати, а ми встигли піти…

Коли вона все ж відвела погляд і сховалась за дверями, мене відпустило і я відчула полегшення.

Так само вздовж стінки ми обережно, тихо, але швидко рушили до виходу з гуртожитку.

Вже коли відчиняли двері, я думала, що все обійшлось, аж раптом прямо перед нами побачила Артура.

Він тримав у руці якийсь кулон, який дивно вигнувся, ніби левітував, і вказував гострим блакитним камінцем прямо на мене, причому ще й світився і тремтів все сильніше.

Артур простягнув руку вперед і торкнувся мого плеча, після чого магія Рунара спала і він одразу побачив нас.

— Так і знав, що щось у вас відбувається! — сказав він не дуже голосно. 

— Нам треба на якийсь час поїхати звідси, — прошепотіла я. — Ти нікому не скажеш? Бо інакше у нас будуть неприємності!

— Куди ви зібралися вночі? Це повʼязано з тим, що трапилось минулої ночі, так? — він насупився. 

 — Ми не можемо тобі зараз сказати, розкажемо, коли повернемося, — буркнув Рунар. 

— Я піду з вами! — заявив Артур. — Ви втрьох занадто слабкі! 

 — Треба, щоб ти залишився і прикрив нас у разі, якщо за нами буде погоня, — сказала Азура. — Це дуже важливо, тільки ти з твоєю силою на таке здатен. 

— Яка ще погоня… Якщо ти про тих, хто тоді захопив тебе, ти ж чула, що вони сказали: вони будуть намагатись схопити тебе іншим способом, — Артур схрестив руки на грудях і насупився. — Ви все ще щось приховуєте! Я думав, ми друзі!

Раптом він поглянув нам за спини і його очі розширились. 

— Наклади ту магію знову, сюди хтось йде!

Двері вже навіть клацнули, коли Рунар в останню мить знову приховав нас. Він хотів торкнутись і Артура, але Артур сам прибрав руку.

Ми побачили нашу кураторку.

— Молодий чоловіче! Так це ви ходили гуртожитком, ще й не своїм?! Я відчула чиюсь присутність ще в коридорі! До кого ви ходили?! Кажіть негайно! Вас обох буде покарано! — вона суворо дивилась на Артура.

 — То я хотів розіграти одну дівчину, — він винувато нахилив голову. — Будь ласка, карайте мене, а її не треба, бо вона не відчинила мені двері, мабуть, вже спить. За що її карати? 

— Зрозуміло, — вона насупилась. — Зараз я проведу вас до вашого гуртожитку і вас обовʼязково покарає ваш куратор. Я за цим прослідкую, — пробурмотіла кураторка. — Ходімо, я маю повернутись на місце чергування якомога швидше! Тільки візьму плащ… За мною!

Коли вона повернулась до дверей, Артур махнув нам, щоб ми йшли далі. Він не міг бачити нас більше…

Я була дуже вдячна йому за цей вчинок. По суті він захистив нас і прийняв весь удар на себе, щоб ми могли втекти… 

Можливо, ми дійсно мали взяти його з собою, і я була не дуже справедлива до нього?...

Коли ми вже відбігли достатньо далеко, майже до лісу, і впевнились, що за нами немає "хвоста", Рунар зняв закляття. 

—  Схоже, він дійсно запав на тебе, — сказав він, поглянувши на мене. — Он як ризикнув, аби тільки дати нам втекти… Його точно за це покарають.

 — Сподіваюсь, його не виженуть з Академії, — я зітхнула. 

— Ну, це не такий серйозний проступок, щоб аж виганяли, — заспокоїла мене Азура. — Максимум змусять щось там відпрацювати в якості покарання за порушення комендантської години.

— Азуро!  — почула я голос Алізе, її матері, який вже добре знала. — Йдіть сюди швидше! Нам треба поспішати до машини, вона на іншому боці лісу…