77. Втеча

Я з нетерпінням чекала, що відповість мама Азури. Може, вона щось знає про Каена і його зграю, недарма ж сказала. що його ім’я їй знайоме…

— Так, вони, якщо можна так висловитись, наші сусіди, — кивнула вона. — Саме того Каена я знаю, спадкоємця одного з найсильніших родів перевертнів, але останнім часом на їхній території неспокійно, здається, йде зміна влади.

 — Він у небезпеці? — видихнула я.

— Ну, з урахуванням того, що він — законний Альфа тієї території… Так, можна і так сказати. Але перевороти — нерідкісне явище, в них вирішується, хто найсильніший. 

— Він може загинути? — при цій думці я відчула якусь порожнечу у грудях, немов серце на мить перестало битися. 

— На жаль, таке можливо, — кивнула вона. — Перевертні більшість питань вирішують саме силою. 

 — Я маю туди поїхати, — я поглянула на неї. — Розкажіть, як туди дістатися! 

— Це надто небезпечно, — мати Азури похитала головою. — У тебе ж немає фізичної сили… Перевертні можуть просто розірвати тебе… Я не відправлю подругу доньки на смерть. 

— Я сама розкажу тобі! — сказала Азура рішуче. — Поїдемо прямо зараз. Сядемо на потяг, а вже там дістанемось до потрібних гір. 

— Блін, якби я знав, що ми всі сьогодні покинемо академію, я б хоча б зібрався, — пробурмотів Рунар. — Цікаво ,батьки заблокували мою картку, чи ні… Блін, але за нею все одно треба повертатися…

— Азуро, я тебе нікуди не пущу, — її мама насупилась. — Ти забула, що тебе хочуть схопити?

— Я ж не буду в Академії, — заявила Азура. — Тож нічого вони мені не зроблять! Ми в Карпати поїдемо, там Інквізиція нас не знайде!

— Можна, я за карткою збігаю? Давайте за півгодини зустрінемось… — продовжив Рунар про свою картку.

— Якщо ви зараз повернетесь, а потім підете назад, до лісу, впевнені, що вас ніхто не побачить? 

 — Зараз  вже всі сидять по своїх кімнатах, думаю, ми зможемо пройти непоміченими, — сказала Азура.  — Візьмемо найнеобхідніше, що знадобиться в дорозі…

***

Ми зібрали потроху речей і склали в наплічники. Вдягнулися тепліше, бо Азура сказала, що в горах зараз набагато холодніше, ніж у місті. Коли в двері тихенько постукали, я злякалася, що хтось дізнався про наш план і зараз нас затримають. Але це був Рунар. 

 — Ну що, ви готові? — запитав він. 

 — Картку свою не забув? — “підколола” його Азура. 

 — Тут вона, — він поплескав себе по кишені.  — Можна вирушати. Я накладу на нас закляття, як тоді, коли ми ходили до тренувальної зали професора Каена. Нас не буде видно, але буде чути, тож ми маємо йти дуже тихо, якщо почнемо шуміти, у викладачів може виникнути підозра…

 — Шкода, що в тебе і на це закляття нема. Ну, щоб нас було і нечутно, — Азура усміхнулась. — Добре, ходімо, часу мало. 

Я озирнулася на нашу кімнату, і мені стало сумно. Хіба я могла подумати тоді, коли лише потрапила в Академію і мріяла швидше звідси вибратись, що зараз мені буде так сумно залишати її?

Потім рішуче одягнула наплічник і вслід за друзями вийшла в коридор. Скрадаючись, майже навшпиньки, ми йшли повз кімнати, деякі з них були темними, а в деяких ще горіло світло. 

Раптом Азура, яка мала чудовий слух, смикнула мене за руку. Я зупинилася, як вкопана, і тут почула чиїсь кроки позаду нас. Кроки все наближалися, і з-за повороту коридору вигулькнула постать нашої кураторки. 

Стало страшно, що вона нас побачить, незважаючи на захисну магію Рунара. 

Ми притиснулися до стіни, намагаючись не видати жодного звуку. Здавалося, я навіть дихати перестала, думаючи лише про те, щоб ніхто із нас не чхнув, поки кураторка проходитиме повз. Але, на щастя, обійшлося. Вона пройшла повз нас і зайшла до однієї з кімнат. Але, вже заходячи, раптом зупинилася на мить і, озирнувшись, глянула, як мені здалося, прямо мені в очі. Невже вона нас побачила?...