75. "Підемо всі разом"

 — Це відкат, — сказала я. — Його треба занести в медичне крило…

— Він дихає, пульс є, — сказав Артур до Азури, торкаючись запʼястка Рунара. — Все з ним буде добре. Але лікар, певно, не завадить.

Ми разом занесли Рунара до лікарні, збрехавши, що йому просто стало погано. Не стали говорити про бій з братом і моє передбачення. Лікарка, що оглянула його, сказала, що нічого загрозливого немає, просто  сильне виснаження. 

 — Він що, перетренувався? — запитала вона. 

 — Ну, щось таке, — кивнула я. — Може, не поснідав ще…

— Залишимо його тут, поки не стане краще, — з цими словами вона випровадила нас геть. 

Я трохи заспокоїлася, зрештою, Рунар був під наглядом спеціалістів. 

Повернулася до Артура: 

— Дякую за допомогу. Нікому не розказуй про ці всі події, добре? 

— Я не розкажу, Марісе, — він кивнув. — Ти ж знаєш, що подобаєшся мені… А я віддана людина. Я не зраджу. 

— Дякую, — повторила я ще раз. А тоді взяла Азуру за руку. — Ходімо до кімнати, тобі треба відпочити. 

— Добре, — Азура зітхнула. Вже коли ми залишились наодинці в кімнаті, вона поглянула на мене і запитала: — Марісе, може, мені варто порвати з Рунаром? Через мене його родина відмовилась від нього….

 — Думаю, після всіх цих подій він сам не хоче підтримувати з ними зв’язки, — зітхнула я. — Особливо, коли дізнався, що вони спеціально пригнічували його силу, щоб вивести в спадкоємці його брата…

— Все одно, це несправедливо… Він же такий сильний… — вона зітхнула.

В цей момент у вікно нашої кімнати ніби постукали. Це було дивно,  бо ми жили на третьому поверсі. Я підійшла до вікна і побачила, що на підвіконні сидить ворон. Він знову стукнув дзьобом  по склу. 

 — Тут до нас ворон прилетів, — сказала я Азурі.  — Може, їсти просить?

— Ворон? — вона підскочила з ліжка і підійшла до мене. — Це ж Блекі! У нього на лапці червона стрічка з зіркою, бачиш? — Азура відкрила вікно і потягнулась до птаха. Той не полетів. Я побачила, що вона відчепила від нього маленький згорток і розвернула його. 

 — Від кого це лист? — запитала я, подумавши про Каена. Хоча якби це було від нього, то Азура не впізнала б птаха. — Це від твоїх батьків? — здогадалась я. 

— Вони пишуть, що опівночі заберуть мене. Щоб я вийшла до лісу… Я не хочу їхати… — вона зітхнула. 

 — Мені теж не хочеться, щоб ти їхала, але може Рунар правий — вдома ти будеш у безпеці, — я теж зітхнула. 

— Не хочу їхати… — вона підтисла губу. — Ходімо за Рунаром. Він мав вже прокинутись. Не піду до них без нього… 

 — Добре, — сказала я. — Підем усі втрьох і поговоримо з твоїми батьками. Може, вони порадять. що краще робити з цим усім…

***

Рунар вже дійсно прокинувся, йому дали якісь ліки і він сидів на ліжку. коли ми увійшли до палати. 

 — Як ти почуваєшся? — запитала я. А Азура сіла поруч із ним і  обняла його. 

— Виснажений, але в порядку, — він кивнув. — Це було як тоді, коли я відкинув брата в стіну. Це була твоя сила, так? Дякую тобі, Марісе. Без тебе я б не зміг їх перемогти….

 — Я злякалася, що нашкодила тобі цим передбаченням, — винувато сказала я. 

— Все зі мною добре. Думаю, просто тіло не звикло до такої кількості магічної енергії, — зізнався Рунар. — Добре, що це вже відбувалось. Це допомогло насправді. Азуро, ти як? Тобі вже краще, правда?

— Так, я почуваюся нормально, — вона поклала голову йому на плече. — Рунаре, я щойно отримала лист. батьки пишуть, щоб я опівночі вийшла до лісу, вони хочуть забрати мене… Може, мені не піти? Я не хочу тебе залишати…

— Ні, ти маєш піти, — він похитав головою. — Я проведу тебе. Хочу впевнитись, що в них дійсно немає ніяких поганих намірів, як у моїх…

 — Ми підемо всі разом, — сказала я. — Поговоримо про ситуацію, що склалася, і як із неї знайти вихід…