72. Викрадачі

Рунар якось дивно поглянув на мене: 

— Брат погрожував мені, що розкаже батькам… Про Азуру. Нам треба поспішати!

 — А при чому тут твої батьки? — я нерозуміюче дивилася на нього.  

— Я не розповідав, але тепер, певно, буду змушений розповісти, — він зітхнув. — Але на ходу! Нам треба їх знайти, зараз, — він простягнув руку вперед і я побачила на його запʼястку такі ж символи, як на запʼяску Азури. — Я підозрював, що щось подібне може статись, і тому додав в те закляття і можливість пошуку Азури! Нам туди! — він кинувся по коридору до сходів. — Вони ще недалеко, я відчуваю! Це вони забрали її… Мої батьки насправді — інквізитори… 

 — Що? — мені здалося, що я неправильно почула. — Ти ж казав, що у вас родина магів!

— Ну, я не обманював, ми — чистокровні маги, — пробурмотів Рунар. — Батько помішаний на цій чистоті. Впевнений, мені доведеться вийти з роду, щоб бути з Азурою… 

 — Я думала, інквізитори магами не бувають…

— Чому? Більшість інквізиторів якраз маги, деякі силового типу, авжеж, але більшість саме дуже сильні маги підтримки. Для затримання магія барʼєрів типу нашої — просто ідеальна. Чистокровні нащадки великих родів часто стають інквізиторами спадково, їх з дитинства вчать, що всі інші не гідні мати магію і користуватися нею…  А ще вчать, що такі, як Азура — загроза благоустрію і магічній рівновазі…

Ми вже бігли по вулиці, Рунар кинувся до озера, яке було на шляху до лісу, після якого територія академії вже мала закінчуватись. Я ледве встигала за ним. 

— Вона в небезпеці? Її можуть вбити? — запитала, відчуваючи, що мій голос тремтить. 

— Зараз не мають вбити, але коли вона потрапить до дому інквізиції, там проведуть "суд", але він завжди закінчується однаково, — на бігу сказав Рунар. — Вони дуже поруч, хутчіш, Марісе! 

Мені було так страшно, що зуб на зуб не потрапляв, здавалося, це відбувалось не в реальності, а у якомусь нічному жахітті. Але я лише кивнула і поспішила слідом за Рунаром. 

Раптом позаду себе ми почули знайомий голос:

— Гей! Стійте! Куди ви біжите? — це був Артур. — Вночі! Вдвох! То ти з ним значить крутиш, Марісе? А як же Азура, вона не твоя найкраща подруга?!

 — Азура потрапила у біду, — вигукнула я. 

— В яку ще біду? То ви за нею біжите? — здогадався він. — А чому мене не покликали? Хіба ми не команда?

 — Давай його теж візьмемо, — я поглянула на Рунара. 

Він якусь мить вагався, а потім кивнув: 

— Добре, але сильно пояснювати немає часу. Азуру викрали мої батьки, ми маємо їх наздогнати і забрати її назад. Якщо збираєшся ставити купу питань, можеш повертатись в Академію зараз! А ми маємо бігти. — вигукнув Рунар і побіг далі.

— Добре! Але поім ви мені все розкажете! — Артур побіг з нами.

 — У нього батьки інквізитори, — прошепотіла я Артуру. 

Ми побігли до озера і раптом побачили якесь світло далі у лісі.

— Ми їх майже наздогнали! — сказав Рунар. — Швидше! 

І побіг ще швидше. Ми з Артуром побігли за ним. Вже за хвилин пʼять опинились на галявині. Азура була в якихось кайданках, на які був причеплений масивний металевий ланцюг, за який її тягнув Рагнар. За його спинами стояло двоє людей, схожих на них з Рунаром: висока і худорлява бліда жінка аристократичної зовнішності і кремезний брюнет, так само блідий. На обох були темнобордові ряси з капюшонами.

— Він таки приперся! Ще й свою банду притягнув! — з ненавистю сказав Рагнар і передав ланцюг батькові. — Я сам буду битись з Рунаром!

 — Добре, будемо битися, — сказав Рунар. — І якщо я переможу, ви її відпустите!

— Навіть не сподівайся! Ти ніколи не переможеш мене! — вигукнув Рагнар. — На турнірі ти просто мене здивував! — він прийняв бойову стійку. — Але більше подібне тобі не вдасться!