64. Сукня в подарунок

Артур багато розпитував, але я не відчувала від нього ніякої загрози. Моя інтуїція казала, що він нам не нашкодить. 

Але авжеж про магію Азури, чи про мою магію деталей розповідати ми не збирались.

— Я просто донька повітрулі, — Азура знизала плечима. — Тому і магія відповідна. Але цієї сили недостатньо, щоб бути в бойових магах, ну, я так думаю. Тому мене і розподілили не туди.

 — Зрозуміло, — сказав Артур. — Ну, твоя повітряна магія досить сильна. Виглядає вражаюче. 

— Так, в Азури крута магія, — кивнув Рунар. 

— А ви йдете на бал? У вас вже є пари? — продовжував розпитувати Артур.

— Азуро, ти підеш зі мною на бал? — одразу запитав Рунар немов скоромовкою. Ніби боявся, що Артур зараз запросить її першим.

 — Так, авжеж, — відповіла Азура, ледь усміхнувшись. 

— Марісе, а ти? — Артур поглянув на мене трохи схвильовано. — Якщо не маєш пари, ми могли б піти разом. 

 — У мене є пара, — сказала я. — Так що, на жаль, мушу відмовитися від твоєї пропозиції…

— О, ясно, — він кивнув. — Ну, добре… Нам треба буде бачитись на канікулах і тренуватись. Якщо ви лишаєтесь в академії…

 — Я лишаюся, — сказав Рунар. 

 — І я, — приєдналася до нього Азура. 

 — Я ще не знаю, — відповіла я. Дуже хотілося хоча б на пару днів поїхати додому, побачити батьків. Я хрозуміла. як сильно скучила за ними…

— Зрозуміло, ну, тоді побачимось. Можна потренуватись після балу, може, післязавтра, якщо Марісе ще не поїде…

***

Коли ми вже розійшлись і прийшли до кімнати, Азура поглянула на мене: 

— Той новенький з нашої команди, Артур, точно запав на тебе.

 — Він під час бою запрошував мене на побачення, — я усміхнулась. — Такий дивний!

— Каен не ревнував? Коли дізнається, що ви з Артуром будете в одній команді, точно буде ревнувати! — вона усміхнулась.

 — А я не казала Каену, — знітилась я. — Не думала, що це важливо, я ж не погодилась іти на те побачення…

— Ну, певно, ти маєш рацію, Каен дорослий чоловік, він навряд до такого приревнує… То що ти вдягнеш на бал? У тебе є щось? 

 — Нічого святкового в мене немає, — я зітхнула. 

Саме в цю мить в двері постукали. Ми здивувались, бо було доволі пізно.

— Ану стій, Марісе, я сама погляну, — сказала Азура. 

Вона обережно підійшла до дверей і запитала, хто там, але нам не відповіли. Тоді вона відчинила двері.

— Марісе, тут якась коробка, ніби подарункова. І на ній твоє імʼя!

 — Хм, а від кого, там не написано? — поцікавилась я. — Може, батьки щось мені надіслали?

— Може, там всередині записка. Тут тільки імʼя… Іди сюди. 

Я підійшла ближче і взяла коробку, занесла її в кімнату і поклала на ліжко.

— Ти не відчуваєш від неї якоїсь загрози? Може, варто показати її вчителям? — запитала Азура.

 — Та наче нічого не відчуваю, — я почала розв’язувати стрічку, якою була обгорнута коробка. Зняла кришку і дістала звідти  сукню білосніжного кольору. Вона була вечірньою, не весільною, але чомусь я подумала саме про весільну, щойно побачила її. 

Тут же побачила і невеликий конверт, на якому знову було написано "Марісе". 

— Глянь, яка краса! — вигукнула я, прикладаючи сукню до себе. А потім взяла конверт і відкрила його. 

"Марісе, привіт. Я запрошую тебе бути моєю парою на балу, як ми і домовлялись. Однак, ти памʼятаєш, що ми не зможемо бути разом при всіх, тому я запрошую тебе в ту мою залу для тренувань замість того. Там нас ніхто не побачить. Спочатку думав запросити до моєї кімнати, але вирішив, що це може трохи злякати тебе, а мені дуже треба з тобою побачитись. Але спочатку піди на бал з усіма, покажись там, і тільки потім обережно і тихо прийди до зали. Кохаю тебе..."