56. Запрошення на побачення

— Яка вперта дівчинка, — знову хмикнув він і в одну мить знову опинився біля мене і вдарив.

Спалах болю аж засліпив мене, я знову впала. Навіть не встигла толком випрямитись до цього. 

— Марісе! — почула вигук Рунара.

— Може, все ж час здатися? — цього разу мій суперник вже не усміхався, навпаки насуплено дивився на мене.

Я вже не в змозі була говорити, лише похитала головою і встала на коліна, а потім піднялася на ноги. Вони тремтіли і підгиналися, наче в п’яної, але я все одно трималася. 

— Робиш з мене якогось садиста, мені таке не подобається, — він розімʼяв кістяшки і знов пішов до мене. — Рано чи пізно ти втратиш свідомість, раз така вперта! 

І він знову вдарив мене. А щойно я спробувала підвестись, вдарив ще.

Але я не втрачала свідомість ні після першого удару, ні після десятого. Врешті-решт він роздратовано відступив і сказав суддям: 

— Вона наклала на себе якусь магію і тому не визнає поразку! 

— Магію не заборонено використовувати, — знизав плечима суддя. — Бій продожиться, поки хтось не здасться, або не втратить свідомість. 

— І свідомість вона теж не втрачає через чари, — знову насупився хлопець, поглянувши на мене. — Дістала… 

— Ви продовжуєте бій? — перебив його суддя. 

Він поглянув на мене, потім на великий годинник на стіні. 

— Та пофіг, — раптом він махнув рукою. — В мене вже є дві перемоги, тож я і так пройду, правильно? 

Виглядав він роздратовано, схоже, мені вдалось вивести його з рівноваги своєю впертістю.

— Так, пройдеш, — кивнув суддя. 

— Ні, стій, я не хочу, щоб ти просто здався, — сказала я несподівано сама для себе. — Давай визначимо переможця якось інакше.

— В сенсі? — він окинув мене поглядом. 

— Ну, наприклад, зіграємо в якусь гру. "Камінь-ножиці-папір"!, — не знаю, як це прийшло мені в голосу, але я не хотіла виграти тому,  що набридла йому.

— Ти дивачка, — він раптом усміхнувся. — Ну добре, давай, — він виставив руку в кулаці вперед. — Але якщо програєш, визнаєш поразку в нашому бою, так?

— Добре, — я кивнула. 

— Прекрасно, — сказав він. — Камінь, ножиці, папір, УЄФА…

В якусь мить я чітко побачила його майбутнє і як він показує камінь. Тіло відреагувало моментально і моя рука розпрямилась.

Він дійсно показав камінь. І я, виходить, виграла?...

— Значить, я не помилився, у тебе є якась сила. Ну, це логічно, раз ти тут…

 — Так, — я кивнула. Мені було дуже погано. все тіло боліло, особливо шия. Але я намагалася стояти рівно і не показувати, як мені боляче.  — Дякую. 

— Я визнаю поразку, — сказав хлопець до судді, а потім перевів погляд на мене. — Марісе, так? Красиве імʼя. Може все ж сходимо на побачення? 

Раптом я помітила недалеко від Арени Каєна. Коли він зʼявився? Невже дивився весь цей бій? 

Відчула, що сили покидають мене. Розуміла, що зараз Каен буде сварити мене. Але все одно пішла до нього, мене ніби щось притягувало, як магнітом. Коли підійшла зовсім близько, пробурмотіла:

 — Вибач…

— Це було дуже небезпечно, Марісе, — він зазирнув мені в очі. Я бачила, що він дійсно переживав. Він легенько торкнувся кінчиками пальців моєї долоні, ставши так, щоб цього не помітили оточуючі. — Я не хочу, щоб ти постраждала. Може, тобі все ж краще відмовитись від цього турніру?