43. "Все працює інакше"

Коли я почула в телефоні голос мами, відчула страх. 

— Мамо, привіт, це я, Марина, — моє справжнє ім’я прозвучало якось дивно, немов воно було чужим. Я вже так звикла до того, що всі звертаються до мене Марісе, що зараз здавалося говорю про якусь іншу дівчину. 

— Привіт… Ти так довго не давала про себе знати… Батько сказав, щоб я не писала і не дзвонила, щоб не турбувати тебе. Ну добре, що ти хоч ті повідомлення відправляла…. Я розумію, що ми тебе можемо відволікати від навчання, але все ж можна було б і дзвонити частіше… — затараторила мама.

Я не розуміла, про які повідомлення йде мова. Але вирішила потім запитати у Каена. 

— Буду виправлятися, — сказала, відчуваючи полегшення від того, що мама не гнівається на мене. — Вибачте, що давно не дзвонила, у мене все добре, я жива і здорова, навчаюся… А ви як? 

— Знаю, ти казала в повідомленні, що у вас там не дуже люблять, коли ви відволікаєтесь на телефони. Суворо в тому виші з проживанням щодо цього всього… Ти навіть блог закинула, так сказала твоя подружка Таня, ми бачили її на вулиці, випадково зустрілись, — вона зітхнула. 

— Ага, довелося, — я зітхнула. — Сподіваюся, не всі читачі блогу розбіглися…

— Ти приїдеш хоч на канікули? — запитала мама. — Я не звикла зовсім не бачити тебе такий довгий проміжок часу… 

— Так, на канікули я маю приїхати, — сказала я. — Не сумуйте, будь ласка, і не хвилюйтесь за мене, зі мною все буде добре! 

— Дзвони частіше! І чекаємо вдома, люблю тебе, сонечко!

— І я тебе люблю, — я відчула, що на мої очі навертаються сльози. Ніколи не думала, що буду так сумувати за батьками. Тільки зараз я зрозуміла, що вони — єдині люди, які будуть любити мене завжди і ніколи в мені не розчаруються. Я поглянула на Каена і подумала, що не впевнена, що він любить саме мене, як людину, зі всіма моїми недоліками і помилками. Він кохає свою істинну пару, і це випадковість, що нею виявилася саме я. Так само нею могла виявитись Азура чи будь-яка інша дівчина. І від цієї думки мені стало сумно…

Я передала Каену телефон, відводячи очі. 

— Марісе… — він торкнувся долонею моєї щоки. — Я чимось образив тебе? 

— Ні, — я похитала головою. — Просто відчула, що скучила за батьками. Все добре. Я дуже дякую, що ти дозволив мені подзвонити їм…

— Я відчуваю, що тобі боляче… — він все ж зазирнув мені в очі. — Це тому що я забрав тебе сюди? Тобі погано тут, Марісе? Я мав забрати тебе, щоб з тобою нічого не трапилось…

— Ні, мені не погано, я вже звикла тут, — я усміхнулася, хоча усмішка, певно, вийшла сумна. — А якби вашою істинною парою виявилася інша дівчина, ми так і не зустрілися б ? 

— Ти знову звернулась до мене на "ви", — Каен переплів наші пальці і поцілував мою долоню, а потім зазирнув мені в очі. — Знаєш, я довгий час скептично ставився до традицій мого роду, Марісе. Завжди думав, що істинна пара буде мені потрібна для того, щоб підживити силу і досягти однієї моєї цілі…

Він якусь мить дивився на мене і продовжив:

— Але коли зустрів тебе, зрозумів, що все працює інакше, — сказав він. — Я не зможу використати тебе. Я маю тебе захистити, це єдине, про що я зараз думаю. І від себе, можливо, теж. Але це найважче. Бо коли ти поруч, всі мої думки тільки про тебе. У мене таке враження, що я взагалі був створений, щоб зустрітись з тобою, що саме це головне. Напевно, звучить по-дурному… Я не надто хороший оратор, батько завжди мені це казав. Хоча коли я вступлю в спадок, ораторське мистецтво дуже знадобиться. 

— Це дуже гарно звучить, — тихо сказала я. — Що ти був створений, щоб зустрітися зі мною…

— Я вирішив, що не буду ставити тобі мітку, — прошепотів він мені на вухо. — Добре, що ти тоді не погодилась. Тоді бажання зробити це затуманювало мій здоровий глузд…