37. "Перейдемо на ти?"

Я відчула, як обручка на моїй шиї знову стала теплою, навіть гарячою. 

 — Коли та дівчина хотіла вкрастися в мою свідомість, я подумала про…

Я замовкла, не договоривши, бо мені стало соромно. Але він, певно, і сам здогадався про що я подумала. 

— Скажи вголос, — сказав він тихо. — Будь ласка. Я хочу почути.

— Про наш поцілунок, — так само тихо промовила я. 

— Правда? — він торкнувся долонею моєї щоки і зазирнув мені в очі. — Що ти відчувала, коли думала про наш поцілунок?

— Обручка нагрілася, і мені теж стало так тепло всередині… — я затамувала подих. Коли він був так близько, мені було важко формулювати думки, хотілося просто дивитися йому в очі і мовчати…

— Скоро буде бал, памʼятаєш, я казав тобі, — прошепотів він мені на вухо. — На балу я знову запитаю тебе про мітку. Бо після нього мені треба буде на деякий час поїхати, я і це, здається, говорив. Родина біситься. Вони знайшли мені якусь "гідну" пару. 

— Ви повернетесь? — коли я почула ці останні слова, то мені стало дуже сумно. 

— Авжеж, — він кивнув. — Навіть якщо ти не погодишся на мітку зараз, я не прийму їхній вибір.

— Зараз я не уявляю свого життя без вас, — раптом зізналась я. 

— Марісе… — він шумно видихнув повітря мені в губи а потім подався вперед і торкнувся губами моїх губ. 

Цієї миті для мене весь світ ніби зник. існував лише Каен, який ніжно обіймав мене.

Але він відсторонився від моїх губ доволі швидко. Дихав важко, його погляд затуманився, зіниці були сильно розширені, закриваючи майже всю райдужку його очей. 

— Я теж не уявляю свого життя без тебе, Марісе, — сказав впівголоса. 

 — Мені здається, я не заслуговую того, що ви звернули на мене увагу… Я не вмію керувати своїм даром і хтозна, чи навчуся…

— Ти вічно себе недооцінюєш, Марісе, — він погладив мене по щоці і усміхнувся. — Я ж сказав, твій дар — сильніший, ніж у більшості тут. А для мене ти взагалі в усьому найкраща і найбажаніша. 

 — Я думала, ви просто підбадьорюєте мене, щоб я не думала про себе, що я лузерка, — я усміхнулась. — Аж не віриться, що мій дар дійсно сильний…

— Коли ти звертаєшся до мене на "ви", особливо після поцілунку, почуваюсь якимось поганцем, який зваблює молоденьку дівчинку… — сказав він, дивлячись мені в очі. — Але в нас не настільки велетенська різниця у віці.

 — А скільки вам років? — запитала я.

— Знову на "ви", не буду відповідати, доки не звернешся на "ти", — Каен продовжував усміхатись.

— Добре, — я усміхнулась. — Скільки тобі років?

— Тридцять, — він не відводив від мене погляду. — А ти скільки б дала? Більше?

— Так, я думала, що більше, — зізналась я.  — Але це мабуть тому, що ти завжди такий серйозний…

— Мені дуже подобається, коли ми спілкуємось отак, на рівних, — він торкнувся губами моєї щоки. — Все, тобі краще піти зараз, бо я вже трохи втрачаю контроль від твого аромату і відвертості. 

 — Добре, — я зітхнула. — Мене й справді чекають друзі. Але я так і не знайшла відповіді, що нам робити. Пробувати знову передбачати майбутнє?

— Твоя сила майже безмежна, Марісе. Використовуй це, — сказав він. — І ще одне… Той перстень, який я тобі дав. На балу ти маєш повернути його мені. Хочу поїхати з ним, щоб твоя енергія була поруч, навіть коли ми будемо окремо. 

 — Так, я мала зарядити його, зовсім забула, — я відчула хвилювання від думки, що нам доведеться розлучитися, хоч і не надовго. — Я обов’язково це зроблю і поверну тобі його на балу…