31. "Можна, я поцілую тебе?"

— Добре, дякую, — я усміхнулася. Було таке відчуття, наче камінь з пліч упав. Все ж недарма я наважилася поділитися з ним цією проблемою. — Ми будемо дуже непомітні! 

— Ага, — він зітхнув і відвів погляд. 

— Може я можу чимось вам віддячити? — несподівано для себе самої запитала я. 

— Я ж сказав, я роблю це не тому що хочу, щоб ти мені віддячила. Іди, Марісе. Мені важко знаходитись поруч з тобою зараз, — він все так само не дивився на мене. 

Я зітхнула. 

 — Добре, добраніч. 

— Все тому що я дуже хочу поцілувати тебе, торкнутись. Тому нам краще менше бачитись, — додав Каен. 

— Мені не треба було приходити до вас, — прошепотіла я. — Тепер ви засмутились…

— Я не засмутився, — він похитав головою. — Я радий, що ти покладаєшся на мене. Просто я надто сильно привʼязаний до тебе і тому мені складно. 

— Ви дуже хороший, — я мимоволі облизнула губи. — Просто мені страшно... Ви викладач, а я просто студентка… Це якось неправильно…

— Кажеш так, ніби я роблю з тобою щось погане. Я ніколи не зроблю того, чого ти сама не захочеш, — він ледь насупився. — А те, що я викладач… Відкрию тобі секрет. Насправді я не викладач за фахом. Я прийшов сюди тільки заради тебе. 

— А хто ви за фахом? — зацікавилась я. 

— Спадкоємець декого. Все життя готували до того, щоб прийняти той спадок, а я втік сюди, — раптом зізнався він. 

— І вас не шукають?

— Шукають, ще й як, — він усміхнувся лукавою усмішкою. — Здається, думають, що мене викрали. 

— Нічого собі, і ви ніяк не повідомите, що з вами все гаразд? — здивувалась я.

— Не повідомлю. Я не хочу робити те, чого від мене хочуть, — він знизав плечима. — Думав, що коли знайду тебе, то зʼявиться і якийсь новий сенс, чи щось таке. Але натомість мені просто дах зносить поруч з тобою… 

— Я теж, коли поруч із вами, почуваюся якось дивно, — зізналась я. — Мені не хочеться йти. От розумію, що треба піти, а ноги ніби приросли до підлоги. Хочеться говорити з вами, дивитись на вас… Що це може означати?

— Ти серйозно? — здивувався Каен. — Я думав, ти зовсім не відчуваєш цього… 

 — Відчуваю, але я не знаю, що це… — я зазирнула йому в очі. —  Це значить, що я відчуваю, що ви — моя істинна пара? 

— Сподіваюсь, так і є, — він теж зазирнув мені в очі, зробив крок вперед, тепер ми були дуже близько. — Сподіваюсь, колись ти захочеш бути нею… І приймеш мітку, — видихнув він мені в губи. 

Я вся затремтіла від хвилювання. Це було дивне відчуття — коли водночас і страшно, і приємно. І не хочеться, щоб це закінчувалося…

 — Думаю, так… — прошепотіла я. 

— Можна, я поцілую тебе? — його голос ледь захрип, але він одразу додав: — Так ти можеш зрозуміти, що відчуваєш… 

 Я легенько кивнула, відчуваючи. що серце забилося ще сильніше. 

Каен торкнувся долонями моєї талії і нахилився до моїх губ. Торкнувся них своїми, і я відчула, як від його губ по всьому моєму тілу розлилося тепло. Це було таке неймовірне відчуття, що в мене аж голова запаморочилась. Я на якусь мить завмерла, прислухаючись до цих нових відчуттів, а потім відповіла на поцілунок. 

Він легенько потягнув мене до себе так, щоб наші тіла торкалися і я відчула, як сильно і швидко гупає серце в його грудях.

Але тут я чомусь злякалася і відступила на один крок. 

— Мені треба йти, — сказала тихо. — А то Азура прокинеться і почне переживати. що зі мною щось сталося. Мобільних тут немає…

— Так, авжеж, — він не став зупиняти мене. — Я злякав тебе? Відчуваю твій страх. 

— Просто це трохи… незвично, — пробурмотіла я. 

— Зрозуміло, — Каен кивнув. — Ну, знай, ти завжди можеш відсторонитися. Я ніколи не зроблю нічого проти твоєї волі, бо я тебе кохаю…