21. В гостях у Каена

Коли я розплющила очі, то побачила, що знаходжусь не надворі і не в нашій кімнаті, а в якомусь незнайомому приміщенні. Я лежала на ліжку, застеленому червоним покривалом, а збоку від ліжка горів камін, наповнюючи напівтемну кімнату золотавим світлом. Я відчула, що чиїсь теплі руки мене обіймають, і спершу подумала, що це всього лиш сон. 

Бо поруч зі мною був професор Каен.

 — Де я? — запитала я ледве чутно, бо мій голос чомусь відмовився мене слухатись. 

— В моїх покоях, — він трохи відсторонився від мене, торкнувся долонею мого лоба. — Ніби гарячка починає спадати, як ти почуваєшся?

 — Мені добре, — прошепотіла я. — І нога вже не болить… Це ви мене вилікували?

— Я мав би прийти раніше. Відчував, що щось не так, але думав, що це тому що ти виконуєш завдання. Я був поруч і слідкував за вами, сподіваюсь, ти не образишся. Все тому що я відчуваю, коли тобі погано, — відповів Каен.

 — Ні, я не образилась, — сказала я. Мені справді було добре і затишно поруч з ним. — Але що подумали мої друзі? Вони не вважають, що я якась ваша протеже?

— Твої друзі мене не бачили, не переживай. Тебе спочатку доставили в медчастину. А вже звідти я забрав тебе. Лікарка звідти — моя давня знайома. Ми разом прийшли в цю академію, — сказав він. — Власне, це вона дала тобі ліки. Але так як ми з тобою істинні, вона сама порадила мені провести цю ніч біля тебе, підживлюючи тебе на енергетичному рівні.

— Дякую, — пробурмотіла я. — Мені аж незручно, що через мене у вас стільки клопоту…

— Я почуваюсь дещо винним перед тобою. Бо це я привів тебе сюди. І через мене ти в небезпеці. Ти ж не надто хотіла всього цього, я памʼятаю, — він зітхнув.

 — А що це за небезпека? — я пильно дивилася на нього. — Хіба мені щось загрожує? Це ж випадковість, що в теплиці мене щось вкусило. Якби туди пішла Азура, постраждала б вона…

— Ну, якби ти лишилась в Києві, цього б не трапилось, — Каен поглянув на мене. 

— В Києві теж може трапитися що завгодно, — я знизала плечима. — Скільки людей потрапляють в аварії, з ними трапляються різні нещасні випадки… А тут мені подобається. Я хочу розвинути свій дар. Може, тоді я зможу чимось віддячити вам за допомогу…

— Правда? — він усміхнувся. — Я думав, ти хочеш якомога швидше повернутись додому. А віддячувати мені ти не маєш. Я і так буду захищати тебе завжди. 

 — Я хочу повернутися додому, але мені й тут подобається… От тільки мій блог, — я зітхнула. — Мені шкода праці, яку я в нього вклала. А зараз я його не веду. і підписники поступово порозбігаються, забудуть мене…

— Ну, з блогом ми можемо дещо придумати, — сказав він замислено. — Я можу давати тобі твій телефон та інтернет тут, у мене в покоях. 

 — А можна, я буду писати про своє життя в Академіїх? — загорілась я. — Хай всі думають, що це якась вигадка, але мені було б цікаво бачити відгуки людей…

— Ну хіба що ти подаси це як якусь книгу, — сказав він з сумнівом. — І ніяких деталей. 

 — Добре, обіцяю, ви можете читати те, що я напишу, і якщо там буде щось зайве, я відредагую….

— Домовились, — він кивнув. — Тоді можеш приходити сюди зі своїм телефоном, ми підключатимемо його до мережі. 

 — Дякую! — я мало не підстрибнула від радості.  — А пам’ятаєте, ви казали, що маєте якийсь подарунок для мене, що він ще їде…