20. Приборкання саламандри

Я з завмиранням серця спостерігала за тим, як темноволосий хлопець, імʼя якого я все ще не знала, швидко і спритно привʼязав зілля на палицю. Він явно не мав проблем з подібним, орієнтувався швидко в усьому. 

— О, точно, я придумав! — сказав хлопець. — Не будемо обливати саламандру, але цілком можна облити мене. Тоді я не загорюсь, принаймні, не з першого його подиху!

 — Слушна ідея, — зауважила Азура.  — Тільки чим тебе поливати? Залізь сам у воду та й усе. 

— Добре, — він кивнув. Кинув палицю і прямо в одязі поліз у воду, потім так само швидко виліз звідти, мокрий з ніг до маківки. 

Знову взяв палицю і пішов в бік Вогника.

— Спробуйте покликати його і відволікти хоч на мить, щоб він дмухнув своїм вогнем кудись вбік, а я йому в пащу засуну це зілля!

Було трохи страшнувато привертати увагу вогнедихаючої тварюки, але для участі в турнірі і не на такі жертви підеш…

Тому ми з Азурою покликали Вогника. Він одразу звернув увагу на нас і вже відкрив пащу, коли раптом хлопець дуже швидко, одним точним рухом сунув йому до рота зілля. 

Вогник прикусив палицю і завив. Загорівся на мить ще сильніше, і я дуже злякалась. Але ще за мить його вогонь повністю зник, а Вогник прямо на очах зменшився в розмірі разів у двадцять. Тепер він був розміром з котика.

Скрутився калачиком прямо в клітці і прикрив оченята. 

 — Ну, хто його забере? — я поглянула на Азуру. — Треба витягти його з клітки…

— Він зараз в сплячці і не горить, то його можна брати в руки, — сказав хлопець. — До речі, мене звати Рунар, це означає "воїн знань". 

Рунар підійшов до клітки і простягнув руку всередину, до Вогника, і потягнув того до себе. Розмір проміжків між прутиками клітки дозволяв витягнути малого, не відкриваючи її. 

Вогник так само спав, не прокидаючись.

— Він втомився, — сказала Азура. — Треба віднести його власнику, щоб може дав йому щось після наших екзекуцій, щоб йому було легше. 

 — Дякую, — я поглянула на Рунара. — Ти нам дуже допоміг!

Поки ми присипляли Вогника, я навіть забула про біль у нозі, але щойно небезпека минула, він нагадав про себе з новою силою. Я скривилася і торкнуклась пораненого місця. Але не час був розклеюватись, треба було віднести саламандру його власниці. 

Ми прийшли до Мартіни в підземелля. Вона дуже здивувалась, коли побачила нас:

— Пройшло всього дві години, як це ви так швидко його знайшли? — запитала викладачка, забираючи Вогника з рук Рунара і саджаючи його в клітку. Потім вона стала змішувати якесь зілля. — Але ви молодці. Ви теж їм допомагали, хлопче? Берете участь в турнірі? Поставлю печатку і вам, якщо допомагали. 

— Буду вдячний, — сказав він.  — Так, я теж беру участь. 

— А на якому ти факультеті? — запитала я, коли ми вже вийшли з підвалу. 

— Взагалі я маг, але бракований, — він зітхнув. — Я мав стати спадкоємцем великого магічного роду, але моя магія ніби заблокована. Навіть зараз бачили, я не зміг нею користуватися. Хоча двічі в житті я зміг це. У мене рідкісна магія захисту, я вмію накладати захисні закляття без слів, це дуже економить час. Ну, не вмію, але двічі вони наклались. Це дуже сильна родова магія, вона була у мого діда. 

 — Круто,  — сказала я. — А я теж не вмію керувати своїми здібностями. Мої передбачення приходять хаотично, а не тоді, коли я захочу. Та й в Азури така ж проблема…

— Я все ще не дуже вірю, що я літала тоді, — з сумнівом сказала Азура. — Може, тобі це взагалі прибачилось?

 — Ні, я точно бачила, — сказала я, і тут у мене з’явилося якесь дивне відчуття. Немов мільйони яскравих зірочок замерехтіли перед очима, а потім все почорніло і настала тиша…